Читати книгу - "Донька пастора"

роботи. Тому постійно лунало: «Схоже, міс Міллборо, цього вечора вам зовсім нічим зайнятися. Невже нема якихось зошитів, які треба перевірити? Ну то, може, візьміть голку з ниткою і займіться шиттям? Я 6, наприклад, не змогла просто так сидіти у кріслі й нічого не робити!» У неї завжди знаходилася для Дороті якась робота. А по суботах, коли не було занять, місіс Кріві навіть змушувала Дороті мити підлогу в класній кімнаті; але це вже суто, щоб допекти, бо директорка не довіряла Дороті такої роботи і здебільшого потім сама перемивала ще раз. Одного вечора Дороті мала необережність принести додому книжку з громадської бібліотеки. Місіс Кріві як побачила ту книжку, так одразу й почала: «Матір Божа! Ви мене дивуєте міс Міллборо! Я б і не подумала, що у вас є час читати романи!» — дорікнула вона. Сама директорка за все своє життя не прочитала жодної книжки і дуже цим пишалася.

Ба більше, навіть випускаючи Дороті зі свого поля зору, місіс Кріві ні на мить не давала їй забути про свою присутність. Постійно вешталася неподалік класної кімнати, так що Дороті ніколи не знала, коли директорка наскочить з перевіркою; а якщо місіс Кріві здавалося, що на уроці занадто галасливо, вона стукала шваброю по стіні, так що учениці аж підстрибували і на мить забували, про що йшла мова. Вона ні хвилини не сиділа спокійно, і будь-яка її активність супроводжувалася неабияким шумом. Коли директорка не гриміла каструлями на кухні, то шурхотіла совком і віником, відчитувала за щось служницю або ж вривалася до класу «просто подивитися», сподіваючись заскочити Дороті чи учениць на якомусь проступку, або ж «трохи займалася садівництвом» — себто бралася за садові ножиці і калічила нещасні маленькі кущики, які виросли посеред пустки із жорстви на задньому дворі. Лише два вечори на тиждень Дороті могла перепочити від постійного нагляду, а саме коли місіс Кріві вирушала «на полювання», як вона це називала, тобто йшла улещувати батьків та вербувати нових учениць. Ці вечори Дороті зазвичай проводила у бібліотеці, бо, коли місіс Кріві відлучалася, Дороті теж не можна було сидіти вдома, щоб не палити марно газу. Решту вечорів місіс Кріві була зайнята тим, що писала нагадування батькам про плату за навчання чи листи редакторові місцевої газети, торгуючись про ціну за дюжину оголошень, або ж нишпорила у партах учениць, щоб дізнатися, як Дороті перевіряє їхні зошити, або ж «трішки шила». Коли для місіс Кріві не знаходилося іншої роботи й у неї випадало п’ять вільних хвилин, вона діставала свого кошика з рукоділлям і «трішки шила» — здебільшого латала панталони з жорсткої льняної тканини, яких у неї була сила-силенна. Виглядали вони ще суворіше, ніж ви можете собі уявити, і, сумлінно стоячи на сторожі цнотливості, здавалося, миттєво остуджували будь-який запал чи не краще за чепець черниці або волосяницю пустельника. При виді цих панталон вам на думку одразу спадав містер Кріві, й іноді ви навіть починали сумніватися, чи існував він насправді.

Сторонній людині могло здатися, що життя місіс Кріві позбавлене будь-яких радощів та насолод. Вона ніколи не робила того, що роблять звичайні люди, аби розважитися: не ходила в кіно, не читала книжок, не їла солодкого, не готувала чогось особливого на вечерю і не наряджалася в ошатні сукні. Соціальне життя для неї нічогісінько не значило. У неї не було друзів, і цілком ймовірно, що вона достеменно й не знала, що таке дружба; з людьми вона й двома словами не перекидалася, якщо це не стосувалося бізнесу. В ній не було ні краплі релігійності. І хоч директорка щонеділі ходила на богослужіння до баптистської каплички, щоб продемонструвати батькам свою набожність, за своїми переконаннями вона була затятою антиклерикалкою[76], свято переконаною, що церква тільки те й робить, що «виманює у людей гроші». Здавалося, її життя було понурим та абсолютно безрадісним. Але насправді це не так. Було кілька речей, які приносили їй величезне й невичерпне задоволення.

Наприклад, жадібність до грошей, яка була рушійною силою її життя. Є два види скупердяг: перші — зухвалі лихварі, які загрібають гроші лопатою і, як дати їм волю, обдеруть вас до нитки, але навіть не глянуть на такий мізер, як монета у два пенси; другі — дріб’язкові скнари, які, власне, не мають хисту заробляти гроші, але, як каже приказка, зубами фартинг з купи гною дістануть. Місіс Кріві належала до другого типу. Завдяки невтомному вербуванню та безсоромній брехні їй вдалося розширити свою школу до двадцять однієї учениці, але то, мабуть, була її межа, адже місіс Кріві була надто скупа, щоб витрачати гроші на необхідне обладнання для школи та платити належну зарплату своїй асистентці. Учениці платили (чи не платили) їй за триместр п’ять гіней з деякими доплатами, тож, хай би скільки місіс Кріві морила голодом своїх асистентів і навантажувала їх роботою, їй світило не більше ніж сто п’ятдесят фунтів чистого прибутку на рік. Але місіс Кріві це цілком задовольняло. Їй важливіше було зекономити шість пенсів, ніж заробити фунт. Отож, якщо вона могла намислити, як урізати обід Дороті ще на одну картоплину чи як закупити зошити із вправами, заощадивши по півпенні на кожній дюжині, чи неправомірно приписати півгінеї до рахунку котрогось з «добрих платників», вона була по-своєму щасливою.

Ще одним її улюбленим заняттям, від якого директорка ніколи не втомлювалася, була безглузда шкідливість у найчистіших її проявах — елементарні дрібні капості, навіть якщо вона нічого від них не отримувала. Місіс Кріві належала до тих людей, які відчувають своєрідний духовний оргазм, коли нашкодять ближньому. Кровна ворожнеча з її сусідом, містером Болгером, — доволі одностороння, правду кажучи, бо бідолашний містер Болгер навіть близько не дотягував до «вагової категорії» місіс Кріві, — велася безжально й без права на пощаду. І таке задоволення приносили місіс Кріві дрібні перемоги над містером Болгером, що заради них вона навіть ладна була інколи трохи витратитися. Минулого року містер Болгер написав листа домовласникові (обоє директорів постійно зверталися до нього, скаржачись один на одного), щоб повідомити, що дим з кухонного димаря місіс Кріві іде прямісінько йому у вікна, і він би дуже просив її підняти димар на два фути. Отримавши відповідного листа від домовласника, місіс Кріві того ж таки дня пішла до муляра і звеліла опустити димар на два фути. Це коштувало їй тридцять шилінгів, але було варте кожнісінького пенні. Після цього була тривала партизанська війна, коли директори ночами перекидали