Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 20

Химерні люстри в класичному стилі розливали по залу тепле затишне світло. Його м'які відблиски грали в натертому кришталю келихів, начищених до блиску вилках і ножах, в очах миловидних офіціанток із нарочито суворими гульками волосся, що пливли поміж столами гордовитими лебідками з млинцями сріблястих підносів.

Це був маленький ресторанчик із чарівною претензією на французьку витонченість зі звичними для середньої верстви населення стравами. На погляд Бориса французького в ньому було що світлі стільці, насправді привезеними з батьківщини Александра Дюма, та накрохмалені скатертини з ледь помітною білосніжною вишивкою, надушені лавандовою водою. Але кухня повною мірою була особливою гордістю ресторану, що в очах Таларські — та й не тільки його, — бачилося більш значимим, ніж порцелянові сільнички з крихітними бузковими квітами на округлих боках.

Якогось іншого дня, якби Борис прийшов сюди, наприклад, просто повечеряти, він би із задоволенням замовив би собі вина, запеченого осетра з сиром і зеленню, який-небудь трав'янистий салат... Неспішно наминав би творіння місцевого шеф-кухаря під муркотливий італійський шансон. Іноді він би торкався руки своєї супутниці, обов'язково з рудим волоссям, і, піднімаючи келих, лукаво дивився б у її розпусні очі через найтонший кришталь.

Але сьогодні Бориса за столом чекала не чарівна богиня пороку, а середньої привабливості чоловік, який приховує в'яле тіло під дорогою тканиною дизайнерського костюма. Зазвичай Таларські не оцінював зовнішність представників своєї статі. Однак атмосфера ресторану, настрій, звалилися турботи у вигляді Сашиного показу, а насамперед непотрібні роздуми "а що було б якби" народжували в голові огидні образи, в яких Іван тягне пухкі руки до його Олександри.

— Добрий вечір, — сухо привітався Борис, сідаючи за стіл.

Він тут не для того, щоб вдаватися до сентиментів та розтікатися соплями по паркету. Йому потрібно швидко, а головне вигідно, продати будинок.

— Добрий! — Іван доброзичливо посміхнувся й клацанням пальців покликав офіціантку.

Коли дівчина підійшла до них, він знахабніло погладив приховане довгою спідницею жіноче стегно, зробив замовлення. Вельми немаленьке. Мабуть, Ваня хотів добре підкріпитися перед вечірньою грою в покер, що стала традицією. Борис же обмежився мінеральною водою і сирною тарілкою. Можна було б замовити щось міцніше, та тільки Таларські ніколи не вів справи на каламутну голову.

Він спокійно дочекався, коли Іван відправить ляпасом по заду дівчину геть. Потім почекав, коли їм принесуть замовлення. Борис спеціально тягнув час, ліниво перекидаючись нічого не значущими фразами. Ваня гравець, причому досить таки азартний. Не варто було сумніватися, він обов'язково спробує збити ціну до мінімуму, якщо взагалі захоче купувати. Не тому що Онисимович такий економний чи йому не потрібен будинок. А суто заради бажання погратися з Борисом. У минулу давнину вони нерідко збиралися за гральним столом, і Іван, не приховуючи, зізнавався, що Таларскі — гідний супротивник. Щоправда останнім часом на пропозиції зіграти партійку зазвичай лунали відмови.

Борис просто не міг. Не з людиною, яка виграла його дівчину в карти. Утім, рефлексія і діалоги з совістю недоречні, коли справа стосується грошей.

— Отже, — причмокнув губами Іван, — чим зобов'язаний твоїй увазі?

— Справа в мене одна є, — ніби неохоче відгукнувся Борис. — Точніше пропозиція.

— Ну треба ж! Як цікаво! І що за пропозиція?

Таларські почекав кілька секунд, з лінивою хитрістю дивлячись в очі чоловікові. Потім спокійно взяв склянку з водою, зробив ковток.

— Та дрібниці, по суті. Будиночок свій продаю.

— Дачку чи що? — розчаровано хмикнув Ваня. — Подаруночок покійної бабусі?

— Типу того.

Іван ледь помітно хитнувся на стільці, трохи підібгав губи. Його любов до нерухомості давно була предметом заздрісних насмішок. Чомусь він мав особливу прихильність до одно-двокімнатних квартир у старих і нових будинках, більшість із яких здавали в оренду за вельми привабливими цінами. Якщо вірити чуткам, звісно. У вузьких колах жартували, мовляв, хтось збирає марки, а він колекціонує квартири. Подейкували, що блакитна мрія Онисимовича — викупити повністю який-небудь багатоквартирник. Скільки правди в міських плітках, судити складно. За роки знайомства ні Таларські, ні сам Іван не порушували цієї теми. Їхні сфери бізнесу не перетиналися, і обидва чоловіки не поспішали зістикувати свої кораблі.

— А де дачка-то? — усе ж показав свою зацікавленість Ваня. — У якомусь дачному корпоративі за Києвом?

— Ні-і-і-і, — протягнув Борис. — Не там.

— Ну, навіть не знаю. Мені так-то дача навіщо? Будинок у передмісті є, якщо щоб до землі ближче. Ще б одну поруч узяв би. А в глушині мені навіщо?

— Із чого ти взяв, що в глушині? — презирливо підняв брову Таларські.

— Ну а де?

Борис недбало смикнув плечем.

— У Празі.

Чеська столиця, звісно, далі від рідного міста. І, що особливо важливо, дорожче.

— У Празі? — перепитав Іван. — Хм... Покажи хоч?

Невідомо, наскільки йому був необхідний будинок Бориса, але те, що Онисимовича пропозиція зацікавила - це як пити дати.

Борис дістав із портфеля планшет, відкрив фотографії, надіслані напередодні агентом. Поклавши гаджет перед співрозмовником, він йому дав кілька хвилин насолодитися краєвидами майбутнього володіння. Ще не можна було сказати напевно, чи відбудеться угода, але Таларські відчував, що трохи натиснути, і Іван забере цей будинок, навіть не торгуючись.

— Навіть не знаю, — чоловік повернув йому планшет. — Будинок, звісно, гарний, але... Скільки ти за нього хочеш?

— Та копійки, — відповів Борис, вирішивши поки що не прибирати гаджет. — П'ятсот.

— Однак!

Іван знову взяв планшет у руки, погортав фотографії. "Дачка" йому безумовно подобалася. Це було видно по напруженому обличчю, сумно-меркантильним очам, комічно привідкритим губам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍