Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 26 АЛІСА

Єгор вмовляє мене піти на нараду.

Іду, бо автоматизовано все роблю.

Ноги переставляю, очима дивлюся, язиком говорю. Бесіду підтримую.

Механізовано мозок відтворює щось очевидно розумне.

У Будинку Культури зникає світло, і починається божевільна біганина. Там, виявляється, половину міста відключили. Мер відволікається, а ми дурницями страждаємо.

Консультанти-добермани вже як повнокровні жителі Василькова. Вітя рибалить у вільний час, а другий консультант — Сашко — дружину перевіз у селище. Метою зборів найбільше секретар цікавиться. Це той, у якого шкільні канікули.

Я зараз усе нажите готова віддати, щоб у мене з'явився телефон. Мені чомусь здається, що мої дзвінки щось виправлять.

Коли прошу однокурсника набрати Васю, то гудки довбають мені прямо в скроні. Не відповідає.

Навіть не уявляю сценарії, які там зараз можуть програватися.

На третю годину чіпляю поглядом місце, де Кулаков завжди сидів, і пронизує мене чітка думка. Як катана в плоть по маслу заходить.

Якщо Загродський зашкодить Васі, я вб'ю його.

Може, я себе захистити не можу. Але я не дозволю заподіяти шкоду йому. За будь-яку ціну.

Неважливо, який потужний і досвідчений Кулаков.

Загродський — неймовірно впливова персона. Катастрофічно мстива. Божевільна по-іншому.

Коли відчиняються двері, то стукіт і тріск, які супроводжують появу Кулака в конференц-залі, тирсою осідають в голові.

На мить мені здається, я збожеволіла і бачу те, чого немає.

Його легені наче накачуються насосом, коли він зупиняється біля входу.

Руки побиті, а плями засохлої крові припорошені пилом і брижами бруду.

Змоклий, як борець на рингу.

Волосся ніби відросло і більш почорніло за пару годин.

А в очах — ртутна в'язка лють, смоляна імла чортівні.

Щось смикається на грузькому обличчі. Не можу відстежити що... здається, ще й не в одному місці.

— Чууувак, — пошепки тягне приголомшений Єгор.

Мер і слова видавити не здатен, консультанти переглядаються, а секретар... Я повертаюсь у бік, помітивши, що підліток тримає телефон прямо. Таким чином і фото можна зробити.

— Поклади телефон на стіл, — наказую м'яко, — щоб Анатолій Іванович бачив.

— Йди сюди, — наказує Кулак і це він звертається до мене.

Коли наближаюся до нього, про страх і думки немає, але коли він бере мене під лікоть — тоді слизькою рептилією оперізує усвідомлення, що нам зараз доведеться розмовляти.

Він веде мене не до автівки, а напряму до Готелю, через вулиці, перехрестя, проспект…

Скуто утримуючи за лікоть, ніби я під конвоєм.

Незнайомі перехожі бурхливо реагують на наш вигляд. Його — закривавлений і потужний. Мій — побитий і тендітний.

У Готелі він наказує Світлані провести нас у кімнату для зустрічей, але тут я вириваюся. Поки вона готується до інсульту і намагається щось відповісти, Кулак уперше за останні десять хвилин дивиться на мене.

Тоді бере знову під лікоть, і веде сходами до свого номера.

На другому поверсі я розумію, чому він хотів піти у кімнату для зустрічей. А не в номер. Наші руки сціплюються самі по собі, і це заважає... Це завжди заважає розмовляти нормально.

У номері Кулак ховається у ванній на деякий час. Я на стільці сиджу і слухаю як цифрові цикади розривають його планшет терлиньканням: повідомлення за повідомленням.

Кулак навіть майку не натягує, коли повертається до спальні.

Хочу запитати, чи не допомогти з ранами на руках, але в роті панує параліч.

Щось в мені надривається — ніби нутрощі бутафорією виявилися і зараз із них шелестом фольгу зривають — коли він навпочіпки переді мною сідає, з оголеним торсом. О Боже. Це найгірше. Я на межі сліз.

— Коли це сталося, конкретно? — запитує він тихо.

— Ти... маєш на увазі... те? — видавлюю і видавлюю.

Мовчить і дивиться довго. Злий і серьозний.

— Так, — нарешті уточнює.

— Учора до обіду.

— Конкретна причина, чому ти не сказала і розіграла спектакль? Конкретна, без деталей.

Я зітхаю, і це триває десь хвилину. Процес. Вбирання повітря. Він за коліно мене бере, не ніжно і не заспокійливо. Просто в лапу чіпляє, і немає більше колінка.

— Тому що... я найбільше в світі не хотіла... щоб ти дізнався і розчарувався в мені.

Кажу правду, бо фізичних сил на брехню немає.

— Це конкретна?

— Так, — пошепки відгукуюся.

— Ти покриваєш його? — дуже рівним і дуже злим тоном цікавиться Вася.

В усі очі дивлюся на нього.

— К-кого?

— Покидь цю. Загродського.

— Щ-що?

І від гніву в мене в очах кімната вкривається білим полотном. Я підхоплююся і кидаюся до чогось. До вішалки. Або до тумби.

Я розвертаюсь до нього, ледь не роздираючи собі обличчя пальцями.

Кулак підхоплюється, але я ухиляюся, а потім хапаю його м'язову плоть біля плеча.

— Покриваю, — кричу я так, що миттєво саднить горло, — його?! Як! Як ти смієш! Чим!

Кулак хоче за талію мене перенести кудись, але усе — ця нитка вже увірвалася.

Усе. Зараз усе буде скінчено. Безвихідь зустрічає мене щільною тишею. Я чую тишу. А потім я чую звук, що її пожирає. Звук що є схлип. Мій схлип.

Я більше ніколи не зможу повернути це назад. Він побачить, хто я є. І, звісно, все буде скінчено. Я не виживу в його презирстві до мене. Це суперечить моєму виживанню.

Зупиняю м'язи обличчя руками, щоб отримати хоч якусь відстрочку. Сльози вже пролилися, але ж це тільки початок.

Я відступаю, і відступаю, і відступаю від нього, а він пре. Але кімната закінчується.

Відвертаюся до нерівно пофарбованої стіни, ховаюся. Як дитина.

— Він більше не зачепить тебе. Взагалі. Алісо, це перший і останній раз. Більше такого взагалі в житті не буде. Ніколи. Я обіцяю.

Прямо в спину мені каже. Близько нависає, на волосся зверху дихає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍