Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 9.3

– Я можу, принаймні, сестру відвідати? – вчепившись у стільницю побілілими від напруги пальцями, запитала я. Відчувала, що просто вибухну, якщо він скаже «ні».

– Так, – він коротко кивнув. – Але якщо розраховуєш, що Ждана допоможе тобі втекти, забудь. Вона одна з нас і ніколи не піде на це. І спробуй не дуже нервувати її своїми гнівними випадами. Їй зараз шкідливо хвилюватися.

– Яров, ти серйозно вважаєш, що я буду зганяти злість на Ждані? – вибухнула я, відчуваючи, як, нарешті, відступає той дивний забитий стан, який я відчувала ще недавно. – За кого ти мене маєш?!

Альфа промовчав, лише трохи підвів брови. А мені захотілося провалитися крізь землю. А за кого мене можна вважати, якщо поруч з ним я веду себе, як підліток, атакований гормонами? Постійно хочеться кричати, злити його, ще й з тілом відбувається щось неймовірне.

– Та пішов ти, Яров! – підтверджуючи власні висновки, не змогла втриматися я і підхопилася зі столу.

Він навіть не відреагував. Напевно, вже звик до моїх дурним спалахів і тепер пропускав їх повз вуха. Що особливо дратувало! Веде себе, як досвідчений звір, який поблажливо спостерігає за гіперактивним цуценям.

Я вибігла з кухні і ураганом увірвалася у відведену мені спальню. Деякий час ходила по ній, намагаючись заспокоїтися. Тільки коли дихання остаточно вирівнялося і я повернула собі самовладання, вийшла назовні.

У цьому будинку точно залишатися не буду! Нехай я і зла на Ждану за те, що прийняла не мою сторону у всій цій ситуації, краще піду до неї. І залишуся до того моменту, поки вона сама мене не вижене. Все краще, ніж терпіти товариство альфи та його матері!

 Поки йшла по поселенню, намагалася ігнорувати зацікавлені погляди. Уловлювала шепотіння і розуміла, що обговорюють саме мене. Якісь дві дівчини біля одного паркану косилися з явною неприязню. Одна щось сказала і залилася їдким знущальним сміхом. Я не втрималася від того, щоб не окинути її нищівним поглядом.

Висока й струнка дівка, з великими грудьми і крутими стегнами. Очі навіть в людській подобі здаються золотавими. Густа темно-руса коса, яка доходила до стегон, лежала на одному плечі. Дівка нахабно зустріла мій погляд і скривила губі в знущальній посмішці. Я подумки послала її до біса і рушила далі, до будинку Ждани. Як же хотілося побачити зараз хоч одне доброзичливе обличчя! А то я вже просто на межі!

 У відповідь на мій наполегливий стукіт двері, нарешті, відчинилися. Сестра, яка з’явилася на порозі, видала придушений вигук і кинулася мене обіймати.

 – Вендочко, рідна! Я так переживала за тебе!

 В голові крутилися їдкі слова про те, що якщо переживала, могла б і допомогти в моєму скрутному становищі. Але я стрималася. На Ждані я й справді не збиралася зривати злість. Нехай це сумнівне щастя дістанеться лише Ярову. Коли сестра відсторонилася, я помітила, що очі у неї червоні. Усвідомлення того, що вона дійсно переживала, плакала через мене, трохи вгамувало мою злість.

 – Заходь, люба, – сказала Ждана, затягуючи мене до будинку. – Білояр скоро піде, а ми зможемо вдосталь наговоритися.

 Вона провела мене до кухні, де сидів бета, який з апетитом поглинав омлет з помідорами і зеленню. Я похмуро привітала його, на що він відповів доброзичливою посмішкою. Була вражена лицемірством цього оманливо приємного мерзотника. Поводиться, наче все так і повинно бути! І що немає нічого особливого в тому, що мене тут утримують проти волі!

 – Снідати будеш? – заметушилася навколо мене сестра, саджаючи за стіл.

 – Ні, дякую. Вже поснідала. А ось від чаю не відмовлюся.

 На мою радість, незабаром Білояр і справді нас залишив, на прощання подарувавши дружині довгий і пристрасний поцілунок. Дивовижно, вони вже два роки одружені, а відносини все такі ж палкі! Або у справжніх пар завжди так? Згадка про справжні пари навела на невтішні думки, і я вптупилася поглядом у паруючий ароматний напій. Чи маю я право навантажувати цим Ждану?

 – Розповідай, – здригнулася, почувши рішучий вигук сестри.

 Підняла очі і побачила на її обличчі щире співчуття.

 – Про що? – з незрозумілого протесту випалила я.

 – Про те, що відбувається між тобою й альфою. Тут про це лише ледачий не говорить! Особливо після того, як вчора вночі він тебе з лісу назад тягнув.

 Усвідомлення того, що у моєї ганебної втечі, виявляється, були й свідки, не додало настрою.

– А цей обшук! Все поселення вчора перевернули догори дном!

– Судячи з того, що я все ще тут, погано перевернули, – похмуро кинула я.

– Бачила твого вампіра, – помовчавши, сказала Ждана і несхвально зморщила чоло. – Він, звичайно, гарний, як ти й казала. Але все одно... Він же вампір, Вендо! Як ти могла з ним?.. – вона зворушливо почервоніла, не закінчивши думки.

– Повір, якщо вибирати між ним і Яровим, я навіть вагатися не буду! – глузливо промовила я.

– Мені шкода це чути, – сестра зітхнула. – Знаєш, я потай мріяла, що ти і він...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍