Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Так куди? — витримала Настя всього кілька хвилин. Зрозумілих варіантів у неї не було, а нереальні настільки вражали своєю креативністю, що самій дівчині ставало страшно.

— До мене в офіс.

Здивував. Дійсно здивував. Перше побачення в офісі — це… несподівано. Не те щоб дуже вже романтично, але, однозначно, нестандартно.

Настя сподівалася, що її кисла усмішка означала в очах Гліба саме це.

А решту часу до потрібного будинку, вони проїхали в тиші. Настя пірнула у свої думки, відвернувшись до вікна. Може, усе ж даремно погодилася? Хто його знає? Може, Імагін запропонує швиденько в кабінеті… а потім відвезе додому? Ось і вся романтика, усі довгі залицяння…

За такі думки дівчина сама ж собі дала штурхана — вона вже стільки разів помилялася щодо нього. І зараз теж так і норовить придумати гірший варіант. Навіщо? Чому? З чого раптом? Невідомо.

— Приїхали, — коли ж її взяли за руку, вивели з підземного паркінгу до ліфтів, Настя ухвалила єдине можливе рішення — просто довіритися людині, яка зараз стискає її долоню. Довіритися так, як учора. Довіритися хоча б тому, що він ще жодного разу не зраджував цю довіру, а ще тому, що хочеться це зробити.

В офісі — отже, в офісі. Зрештою, коли в неї ще з’явиться можливість побачити, як виглядає кабінет власника Метелика?

***

Гліб, звичайно, помітив, що Настя зажурилася. Звичайно, міг відразу все пояснити, зіпсувавши весь сюрприз, але… На те він і сюрприз, щоб стати приємною несподіванкою.

Вони піднялися на потрібний поверх, Настя навіть не подивилася на який, вважаючи за краще дивитися перед собою, періодично закушуючи губу, а Гліб не поспішав залучати її в бесіду, просто погладжував кісточки дівочих пальців, із задоволенням помічаючи, що вона його ніжності не противиться. Можливо, просто тому, що елементарно не помічає, а може, їй це здається таким же природним, як йому.

Двері ліфта роз’їхалися, давши змогу побачити коридор із приглушеним освітленням. Імагін вийшов першим, потягнув Тусю за собою.

— Хочеш, покажу свій кабінет? — озирнувся, усміхнувся, зазначив, що дівчина насупилася ще більше, але промовчала.

— Покажи.

Кивнувши, Гліб знову потягнув її за собою. В офісі давно нікого не було — тільки тьмяне світло й миготливі лампочки на техніці. Враження створюється таємниче, трохи нагадує постапокаліпсис, у якому людям довелося терміново евакуюватися з будівлі, забувши про улюблені чашки, змінне взуття, фотографії та інших милі серцю дрібниці.

Йдучи вслід за Імагіним по коридору, Настя з цікавістю розглядала все, що потрапляє на очі — відкритий простір, двері в особисті кабінети, вхід у кухню, прозорі двері в зал для перемовин…

— Чим ви займаєтесь? — і запитання виникло само собою. Їй ніколи раніше не спадало на думку, дізнатися в знайомих з Метелика більше про Імагіна, а судячи з усього, Батерфляй — не єдине місце, яким він керує.

— Ми? — Гліб знову обернувся, якийсь час задкував, стежачи за тим, як дівчина розглядає таблички на дверях, тільки потім заговорив. — Скуповуємо вже збанкрутілі бізнеси або ті, що знаходяться на межі банкрутства, приводимо їх до ладу, а потім продаємо в три рази дорожче. Ніби як реанімація, загалом.

— Мммм, — відповісти щось більш виразне в Насті не вийшло б. Їй складно було уявити, щоб отримані від подальшого продажу доходи покривали витрати на таку 'реанімацію', але саме цим займаються — отже, це вигідно.

Дійшовши до кінця коридору, Гліб зупинився, кивнув на ще одну табличку.

— Це твій? — Настя прочитала напис на ній, скривилася. 'Северов Ю. Б.' Не те щоб прізвище негарне, просто в дівчини були пов’язані з таким погані спогади. Северові ж, напевно, зовсім не є погані, тим більше їх, напевно, тисячі у світі, просто одного з цієї ватаги вона ненавиділа всією душею. Не цього. У того ім’я було інше.

— Мій. Табличка стара, не хочу міняти. Ця людина зробила для фірми набагато більше ніж я.

Настя кивнула, а Гліб уже відчинив двері, пропонуючи пройти.

Кабінет був… Досить звичайним — не надто просторим, не дуже сильно обставленим, не надто химерним.

Імагін не поспішав вмикати світло, та це й не було потрібно — літні дні довгі, а тому у величезне вікно заглядало вже сутінкове світло.

— Ось тут я працюю.

— Продаєш і купуєш?

— А ще реанімую.

— І багатьох ви врятували?

Гліб відпустив її руку, пройшов всередину, відчинив один із ящиків, потім знову звернувся до неї:

— Хочеш щось випити? Набір не найбагатший, звичайно, але…

— Ні, дякую.

Знизавши плечима, чоловік зачинив дверцята, знову повертаючись до дівчини.

— В моїй пам’яті — багатьох.

— А Метелик…

Гліб закотив очі, повертаючись до дівчини біля входу, знову взяв її за руку.

— А Метелик — це мій біль, Насте

. Проєкт, якого давно пора було позбутися й не мучитися. Але я все сподіваюся, що з нього вдасться зробити якщо не цукерку, то хоча б не таке лай… — Гліб затнувся, згадуючи, що з дівчатами на перших побаченнях про таке й не говорять, але Настя не відчувала себе ображеною цілком правдивим підсумком, а тому знизила плечима, продовжуючи за чоловіком…