Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Но.

— Так, — він це оцінив, усміхнувся. — Сподіваюся вже… Усі п’ять років і сподіваюся. Насправді я був би зовсім не проти довести його до пуття, а потім не продавати, залишити… для душі. Зрештою, не дарма ж він Батерфляй…

— Чому, до речі? — Настю знову кудись вели, зачинивши двері в кабінет. Вона стежила за тим, що відбувається, як заворожена. Найнеприємніші припущення не виправдалися — у кабінет її привели просто для того, щоб показати. А тепер ведуть кудись ще. Теж не пояснюючи, здається, знову до ліфтів.

— У метеликів є кілька фаз, які вони проходять упродовж свого не надто довгого, але яскравого життя. Знаєш які?

Вони знову зупинилися біля ліфта, Гліб натиснув кнопку виклику, двері тут же роз’їхалися, запрошуючи увійти. Настя похитала головою. Звідки їй знати? Вона ж на омріяний психологічний не вступила лише тому, що біологія ніяк не хотіла піддаватися.

— Я теж уже всі не згадаю, але остання, коли лялечка перетворюється на метелика — імаго. Ось так.

— Тобто, ти марнославний? — Настя підняла погляд на чоловіка. 'Імаго'… Імагін.

— Дуже. І не бачу сенсу це приховувати. А ще я страшенно упертий, цілеспрямований, буваю жорстоким, запальним, іноді непередбачуваним…

— Зупиніть ліфт, будь ласка, — Настя потягнулася до панелі, але натиснути на кнопку їй не дали, беручи у полон і цю руку, усміхнулися обидвоє.

— А ще я трохи романтик, наприклад, як сьогодні.

Ліфт сповістив про прибуття на вказаний поверх спочатку пискнувши, а потім знову розсуваючи двері.

— Сподіваюся, висоти ти не боїшся? — вони вийшли на останньому поверсі будівлі, щоб потім… — Запрошую тебе повечеряти зі мною на даху, Метелику.

Першою з ліфта вийшла Настя, Гліб же трохи відірвався, а потім підійшов дуже близько. Так, що Настя відчула його близькість спиною, запрошення ж практично прошепотів на вухо. А потім притягнув до себе, одночасно підштовхуючи до драбинки, яка, судячи з усього, вела на той самий дах.

***

Тут був стіл, такий, як у будь-якому закладі — круглий, вкритий скатертиною, на ньому — свічки, фрукти, пляшка шампанського, тарілки, келихи, страви під ресторанними клошами. А ще на одному зі стільців лежали квіти, правда, лежали вони недовго.

Гліб, переконавшись, що дівчина не збирається втрачати свідомість від надлишку почуттів або страху, підійшов до букета, узяв у руки, повернувся.

— Я поки не знаю, які ти любиш, — простягнув оберемок півоній, у які тут же захотілося зануритися носом. Вгадав — улюблені.

— Дякую, — переводячи погляд із чоловіка на квіти та знову на нього, Настя розтягнулася в усмішці. Такого вона, безумовно, не очікувала.

— Тут ще мав би бути струнний квартет, але пробач, вирішив, що на першому побаченні краще побути наодинці. Якщо хочеш — наступного разу замовимо.

Отже, передбачається й наступний раз… Настя знову схилила голову, вдихаючи улюблений квітковий аромат, а заодно ховаючи усмішку. Так, вона зовсім не проти того, щоб був наступний раз уже зараз, коли цей вечір лише починається.

— Ходімо… — її провели до столу, забрали півонії, для яких тут же була підготована ​​ваза. Імагін відкоркував пляшку, наповнив один із келихів, простягнув його дівчині, свій чомусь не став.

— А ти?

— Я не п'ю.

— Тоді і я не буду.

— І позбавиш мене союзника в боротьбі за підкорення твого серця у вигляді затьмарення свідомості? — Гліб хмикнув, відходячи в сторону. Майже відразу стало зрозуміло навіщо — тут було продумано все до дрібниць.

Стане холодно — на спинці стільця лежить плед. Піде дощ — не страшно, столик розташований під тентом. Захочеш подивитися на нічне місто з висоти — це можна зробити цілком безпечно, підійшовши до огорожі. Потрібно музику — всього одне натискання додало її чарівності.

Щось спокійне, ледь чутне, практично непомітне, але Насті сподобалося.

Потребував він союзника? Навряд чи. Серце якось само підкорялося.

— Смачне, — Настя зробила маленький ковток, а потім поставила келих на стіл. Стежачи поглядом за чоловіком. Він повільно підійшов до столу, усміхнувся, опустився на стілець навпроти.

— Радий що сподобалось. Сподіваюся, з їжею теж вгадав… — а потім відкрив клоші, показуючи на світ божу неймовірність, яка мала стати вечерею. Насправді він лукавив — щоб вгадати, потрібно залишити хоч якийсь простір для промаху, він же замовив за принципом… 'дайте все'.

На столі дійсно було все — м’ясо, риба, салати, закуски, навіть щось винятково трав’яне. Солодке, кисле, солоне, гостре, кольорове й однотонне, екзотичне і звичне.

— Я просто не знаю, що їдять метелики, — виправдовуючись, Імагін знизав плечима, а потім наповнив Настину тарілку до самих країв. Хоча відмовлятися Туся намагалася задовго до того, як чоловік подумав, що його місія виконана — з голоду пані не помре.

— Стільки вони точно не їдять… — Настя окинула фронт робіт повним жаху поглядом, а потім чомусь усміхнулася. Напевно, тому, що з ним було неймовірно легко. А ще тому, що він же усміхатися не припиняв — іноді трохи хитро, іноді — прискіпливо, іноді — відкрито, по-дитячому, але постійно усміхався.