Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

11.2

Вирішивши дістатися покоїв Темного Лорда коротким шляхом, я вирушаю назад до купальні. Внутрішня тривога щодо того, що двері не з'являться, і мені доведеться прямувати передпокоєм повз страшне опудало демона, виявилася марною. Обриси стулки проявляються на стіні — хоч і не одразу, що таки змушує мене трохи понервувати. 

І коли я її штовхаю, то…

Бачу, що Темний Лорд знаходиться не на самоті. Принаймні, так мені здається спочатку, але варто кліпнути очима, як темний силует поруч із ним зникає, наче нікого й не було. Сам же чаклун розслаблено сидить в кріслі перед згаслим каміном. Спиною до мене, одна рука звішується з підлокітника.

Я обережно наближаюсь до нього, крокуючи вздовж стіни, але дорогою чіпляю якусь склянку, що стоїть на самому краєчку полиці одного зі стелажів. Вона падає та з дзвінким брязкотом розбивається. Темний Лорд навіть не сіпнувся, а я, завмерши від несподіванки та сорому, повертаюсь і бачу, що серед уламків темного скла щось ворушиться. Схоже на дрібних чорних мурах у в'язкій прозорій рідині. Бажання прибрати результат власної незграбності зникає, щойно виникнувши. Хто знає, що воно таке. Раптом, щось небезпечне.

— Перепрошую, — обережно промовляю я, щоб хоч якось привернути до себе увагу. — Я тут дещо розбила.

— Я почув, — байдуже відповідає чаклун. — Айна прибере. 

В моїй уяві виникає образ духа замку з ганчіркою та відром для сміття. І смішно, і якось ніяково водночас. 

— А що це таке?

— Ти дійсно хочеш це знати? — в голосі Темного Лорда чути неприкритий сарказм.

Насправді не дуже, можна навіть сказати — взагалі не хочу, але… Я ж старанна учениця. Тож, слід виказувати максимальну зацікавленість.

Кинувши погляд назад, я виявляю, що ані розбитої склянки, ані її вмісту на підлозі вже нема. Схоже, Айна дійсно вже прибрала. А що, зручно. 

— Ну… — я знову крокую до чаклуна, пильно стежачи, аби нічого не зачепити дорогою. — Просто я раніше не бачила, щоб комах тримали в пляшці. Ще й живих.

— Це не комахи, а сутності.

— А що таке сутності? 

Це запитання я ставлю, вже наблизившись до спинки крісла впритул, майже нависаю над нею. Темний Лорд відкидає голову на узголів'я, уважно дивлячись на мене знизу вгору — і мені доводиться докласти зусиль, аби за звичкою не відвести погляд.

— Ти стала підозріло допитливою, — задумливо каже він. — В чому справа?

— Мені треба вчитися, — голос не підводить, відповідь лунає абсолютно невинно. — Я за вечерею розбила тарілку. Вона просто злетіла зі столика…

— Ось ти і отримала відповідь на своє запитання щодо того, нащо тобі вчитися, — чаклун зітхає та примружується, ніби щось намагається в мені розгледіти. І від цього погляду в мене чомусь біжать мурашки по шиї та спині. — Неконтрольований сплеск.

— Це погано?

— Це очікувано. Сила накопичується і потребує виходу. Тож, тобі дійсно треба вчитися. Якщо хочеш. 

— А якщо не хочу? — мені не вдається втриматися від цього питання, хоча подумки я встигаю про це пожаліти.

— Можна надіти амулет, і він стримуватиме твої пробуджені здібності.

— Так просто?

— Ні, насправді це не просто, — Темний Лорд припиняє мружитися, наче вже встиг побачити, що хотів. Тепер його обличчя знову здається розслабленим, майже безтурботним. — Образно кажучи, це гребля, яка до певного моменту здатна стримати потік…

— До певного моменту… — луною відгукуюсь я, відчуваючи, як жевріє тепло у грудях. А ще з'являється якесь дивне відчуття, яке мені поки що не вдається зрозуміти. Ніби щось змінилося. — А що буде, коли не зможе стримати?

— Руйнівні наслідки, з якими ти нічого не зможеш зробити, — спокійно відповідає чаклун.

Мені нарешті вдається зрозуміти, що змінилося. Тон і поведінка Темного Лорда. Звичні владність та зверхність, які все ще відчуваються — наслідок досвіду та більшої могутності, а не його ставлення до мене, як до живої іграшки для задоволення власних потреб. Вбивши Лара, я стала для нього цікавішою, чи що? На доданок ловлю себе на дивному роздумі: чи було б зручно ось так, нависаючи зверху, його цілувати?

Які тільки дурниці в мою голову не лізуть. Відводжу погляд від губ чаклуна. Краще вже в очі дивитися, так.

— Що спричинило сплеск? — тим часом питає він. — Яка емоція?

— Злість, — неохоче визнаю я.

— Через що?

Чорні очі уважно дивляться, за відчуттями, прямо в душу, і відвести погляд від них в мене вже просто немає можливості.

— Через нову наложницю, — відповідаю із ще більшою неохотою. Ну як йому це вдається? Ох, недарма внутрішнє чуття попереджало мене, щоб я не дивилася в очі. Схоже, знову якесь його чаклунство.

— Он як, — в голосі Темного Лорда чути ледь вловимі нотки здивування. — Ви вже познайомились?

— Ні. Я чула, як Айна показувала їй поверх. Вони проходили повз мою кімнату.

Кліпнувши повіками, я розумію, що вже встигла трохи схилитися до спинки крісла, наблизивши своє обличчя до обличчя чаклуна. Зусиллям волі випростовуюсь і помічаю, як кут губ чоловіка смикається в ледь вловимій посмішці.

— Це добре. Можеш не витрачати на неї свій час, — саркастично повідомляє він. І перш, ніж я встигаю щось відповісти, додає: — Довго в замку вона не пробуде.

Мені стає невимовно шкода незнайому дівчину. Чи знає вона, про те, яка доля на неї очікує? Може, краще їй того і не знати заздалегідь…

— Йди до мене.

Не прохання. Наказ. Схоже, Темний Лорд вирішив і мені нагадати моє місце. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍