Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

— Вона вагітна, мамо.

— Так, синку, я знаю. Але ти не питав у мене дозволу, якщо ти розумієш, про що я, — вона сумно куйовдить мені маківку, — ти вже давно виріс, мій малюк Марті...

 

Півтора місяці потому

«Калімера!»

Дзвінкий голос, немов дзвіночок, і заразливий сміх.

Шовковисте волосся і великі темні очі. Вони блищать як маслини і зводять з розуму.

Усе навкруги щедро залите сонцем, морська гладь іскриться і переливається аж до самого горизонту.

Запахи квітучих південних чагарників паморочать голову.

Мені давно не було так добре. Так спокійно і тепло. Навіть не тепло, гаряче...

Розплющую очі й тягнуся за телефоном. До дзвінка будильника ще година, падаю назад на подушку.

Знову цей сон. Він мені сниться майже щоночі, і кожен такий ранок я зустрічаю з потужним стояком.

З одного боку, добре, що штиль все ж таки неповний. З іншого, впоратися з ним стає дедалі важче.

І тільки потім згадую, що в мене сьогодні весілля. Я одружуюся з Анною, і від цього не відчуваю ні радості, ні жалю. Вона носить мою дитину, логічно, що ми повинні одружитися.

Урочистої церемонії не буде, у нас жалоба за Марком. Його поховали поки я був у клініці, і я тоді вперше посварився з батьками.

— Тобі не можна хвилюватися, синку, — плакала мама. Батько хмурився, але мовчав.

Звісно, потім ми помирилися.

Дзвонить будильник. Підйом, душ, сніданок. Одягаю костюм, мама захоплено сплескує руками і витирає куточки очей. Батько стримано урочистий.

Єдине, що ми собі дозволили — весільний кортеж. На ньому я поїду за нареченою, відвезу її в РАЦС, де ми розпишемося. Потім поїдемо у ресторан, де будемо ми і батьки. Все. Звичайна сімейна вечеря.

Виходжу до машин. Нестримно тягне самому сісти за кермо, але кожен автомобіль приїхав із водієм. Та й мені поки що все одно не можна водити, і хоч я це розумію, все одно хочеться.

— Марку! Здрастуй, Марку! — чую схвильований оклик, і завмираю.

«Калімера!»

Це голос із мого сну? Чи це галюцинація?

— Я не дочекалася тебе, сама приїхала, — на мене дивляться великі темні очі, блискучі як маслини. Дивляться поглядом, сповненим любові й обожнювання.

Пильно вдивляюся в незнайоме обличчя. Незнайоме ж, правда? Силюся хоч щось згадати, пов'язане з незнайомкою, але нічого не виходить. Швидше за все, переді мною чергова подружка Марка.

— Вибачте, але я вас не знаю, — вкладаю в слова якомога більше участі, і бачу, як іде життя з милого засмаглого личка.