Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 17

Громов

— Мартіне, коханий, — висока зеленоока блондинка нахиляється, щоб поцілувати, а я інстинктивно відсахуюся.

Не знаю, які звички, смаки і прихильності були в того Мартіна, яким я був раніше. Але нинішній Мартін не виносить вторгнення в особистий простір незнайомих людей.

«Спокійно, Марті, це твоя наречена. Ти її кохаєш. Як мінімум, ти їй зробив дитину. Навряд чи тебе тоді від неї вивертало», — наказую собі подумки. Дозволяю Анні дзьобнути себе в щоку і з полегшенням спостерігаю, як вона сідає на стілець, присунутий до ліжка.

Або не помітила, або батьки провели роз'яснювальну роботу. Думаю, друге.

У мене ретроградна амнезія, побічний ефект від застосування медичних препаратів після операції на хребті. Я був проінформований перед початком операції і дав свою згоду. Я на власні очі бачив особистий підпис у договорі з клінікою на надання медичних послуг.

Лікарі обіцяють, що пам'ять повернеться, щоправда, про терміни кажуть обережно і без конкретики. Здебільшого сиплють розумними словами та медичними термінами.

Матір із батьком я згадав. Щоправда, не такими, як вони зараз, а такими якими вони були в моєму дитинстві. За два десятки років батьки не надто сильно змінилися, тож мій мозок зумів пов'язати образи двадцятирічної давнини з теперішніми.

Ще в мене був брат. Марк Громов, прославлений гонщик, багаторазовий чемпіон, загинув в автокатастрофі, в яку ми з ним потрапили разом. Там я й отримав травму, від якої довелося лікуватися так радикально.

За кермом був Марк. Гальма вийшли з ладу, і колеса заклинило. Автомобіль вдарився об дерево, від удару я вилетів з машини і впав у море. Мене через кілька діб знайшли викинутим на берег безпечники батька.

Я нічого цього не пам'ятаю. Ні аварію, ні удар, ні морський берег. Чому я не потонув, теж не маю ні найменшого уявлення.

Анна сидить мовчки. Запитала, як я. Я відповів, що добре. Напевно, і мені слід поцікавитися, як вона. Це називається ввічливість, це я пам'ятаю.

— Як ти? — запитую і додаю ледь не забувши: — Як дитина? Ти була в лікарні?

З огляду на те, що ми зараз обидва в лікарні, звучить двозначно.

— Спасибі, Марті, з ним усе гаразд. Я була на УЗД, вагітність підтвердили.

— Хто, знаєш?

Вона хитає головою.

— Ще дуже маленький термін. Після дванадцятого тижня перший акушерський скринінг, на нього, я сподіваюся, ми підемо з тобою разом.

Невизначено пересмикую плечима. Вона замовкає, я теж. Розмова у нас явно не клеїться.

Брата я пам'ятаю смутно, в голові миготять лише уривчасті фрагменти дитячих спогадів. Зате при згадці про нього в грудній клітці з'являється справжній фізичний біль. Дихання спирає, горло перекриває тугий спечений ком.

Я любив свого брата, точно любив. Інакше мені б не було так боляче.

Анну я не пам'ятаю взагалі.

Кошуся на дівчину, яка нервово стискає в руках телефон. Цікаво, а її я любив? Щоб зробити дитину, любити не обов'язково, звідкись я це знаю. Достатньо, щоб на неї стояв. Це я теж звідкись пам'ятаю.

Тільки на неї не стоїть. Вона сидить поруч у топі з доволі відвертим вирізом, а в мене внизу повний штиль.

Може, варто уявити її мертвою? Ні, це я не до того, що в минулому в мене були збочені нахили. А до того, заболить у грудях, як із Марком, чи ні. Чи стане мені так само боляче.

Щодня ми з моїм лікарем повільно відновлюємо мої повсякденні навички та системні знання, промацуємо, де і які утворилися провали у сприйнятті картинки навколишнього світу.

Інтернет мені поки що наполегливо не рекомендують, щоб не викликати емоційно некерований потік. Перевантажувати нервову систему зараз вкрай небезпечно.

На сьогоднішній день я дізнався, що можу читати, пам'ятаю цифри і числа. Зате не зміг пригадати жодної прочитаної книжки, жодного переглянутого фільму. Професор каже, це треба перевіряти емпіричним шляхом. Тобто вмикати, дивитися і прислухатися до своїх відчуттів.

Але як перевірити відчуття? На якому пристрої їх можна увімкнути й протестувати?

— Мені пора, коханий, — Анна встає, нахиляється, і мені знову хочеться ухилитися. Самому від себе нудно.

Батько Анни бізнес-партнер покійного діда — мільярдера Бориса Бронського. Дід заповів усі свої статки нам із Марком, і Анна теж частина його заповіту. То чому з нас двох одружитися з нею погодився саме я? Невже я просто розважливий мудак? Чи може я все-таки її кохаю, просто поки цього не пам'ятаю?

Анна йде, після неї приходить мама.

— Вітаю, любий, — вона цілує мене в маківку, і мені відразу стає тепло.

Я б впізнав маму навіть без дитячих спогадів. За одним таким поцілунком. Через те, що немає бажання відсахнутися.

— Мамо, скажи, — беру її за руку і змушую подивитися мені в очі, — я кохав Анну?

Секундне замішання, мати стискає мою руку. І повільно хитає головою.

— Я не знаю, синку. Справді, не знаю. Ти ніколи не любив обговорювати свої почуття. Але дідусь дуже хотів, щоб ви з Ганнусею одружилися, і ти був із ним згоден.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍