Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 48

Цього разу нас чекала не така вже й довга подорож, тому Таня організувала для нас гарненький туристичний автобус. Єдина зупинка, що планувалася – кордон, але і вона вже була давно позаду. Я розляглася на два крісла, конретно так розвалившись та забравши в Артура будь-які можливості поворухнутися, але він ніби був не проти. Обоє, немов заворожені, спостерігали за магічними височенними горами, що простягалися вздовж дороги. Вони возвеличувалися, ніби які гіганти, закриваючи решту міст, які проїздив автобус, від нас. Але ми були абсолютно не проти, бо картинка дійсно було надзвичайна.

А ще вперше за весь час навколо не було ані шереху. Єдине, що долітало до вух – це заледве чутне клацання камери Тадеуша. Він сидів до нас потилицею, але навіть по ній бачила – тому ще й як подобається картинка перед очима. Ну й напевне супутниця, бо невгамовна Таня сиділа збоку від нього. Навіть зараз з подивом помічала, який це чудовий тандем. Бо якщо були класні кадри за вікном, Таня так штурхала Тадеуша, що він просто не міг не підхоплюватися з камерою для чергового знімку.

Ну й як в старі-давні часи, нас не оминула доля, що встигла мене не раз спіткати під час шкільних екскурсій. Так-так, мова про спільне фото. От всі прямо хотіли на ньому бути. Єдине питання, що поставало – як влізти в обмежене коло кадру. Тадеуш як тільки не вискакував, але йому нічогісінько не вдавалося.

– Чуєте, а можемо всі вийдемо й зробимо фото на фоні гір? – раптом запропонувала Аліна й я навіть на секунду зраділа, що вона з нами. Бо дійсно, думка була гарна. Ми все одно сьогодні нікуди не поспішали, а зустріч з Тарасом і Маргаритою мала бути лише наступного дня.

– Всі згодні? – підтримала Аліну та побачивши безліч кивків, підійшла до водія. – Тоді Дмитре Миколайовичу, зупините нам десь тут?

– Звісно, як тільки знайду місце. Бачте, тут заборонені зупинки, – посміхнувся сивочолий дядечко, який мені ззовні дуже скидався на Ігоря Миколайовича. Тому, коли зайшли до автобуса, і захотілося трішки роззнайомитися. Правда, той був небагатослівним, тому лише й дізналася ім’я.

Повернулася на своє місце та як і всі, почала копошитися у своїй сумочці. Нас чекало фото, тому всі почали діставати розчіски та приводити одяг до ладу. Ніби їхали не так вже й довго, але коли моє волосся встигло стати схожим на волосся пуделя?

– Та ти й так чудово виглядаєш, – промовив Артур, дивлячись на мої потуги заплести собі колосок. Дивно, завжди виходило так легко, а тут ніби хтось на мене прокляття наслав.

– А маю виглядати ще краще, – трішки зі злістю прошепотіла, хоч він і навпаки зробив мені комплімент.

– Слухай, давай може я спробую? – запитав коханий, обличчя якого виглядало аж надто співчутливим.

– Впевнений, що впораєшся? – здивовано зміряла нареченого поглядом. Реально, що не день, то все більше дізнаюся нового.

– Я б не пропонував, якби не міг. У будь-якому випадку вийде краще, ніж…– замнувся Артур, але по його обличчю й так все було зрозуміло.

– Тримай, – тикнула йому розчіску в руки та повернулася, щоб тому було зручніше.

Словом, коли ми нарешті зупинилися, я була вже з зачіскою, кращої за яку мені не робили навіть у салоні. Це була далеко не просто коса. Я навіть назви для подібного не знаю. Гарнененьке тонке плетиво з мого волосся не нав’язливо та невагомо прикрашало краще за будь-які прикраси. Почувалася тією самою королевою вечора на шкільному випускному.

– Як ти...? – все не відводила погляду від люстерка.

– Я тобі розповідав, що у мене є сестра? – здивовано пробурмотів Артур.

– Ти серйозно? Я тобі значить увесь свій родовід показала, історійки про них розповіла, а ти мовчав?

– Ти не питала,– розвів руками, ніби ні в чому не бувало.

– Міг і сам розповісти! Ось тому ми й мали зачекати. Тобі байдуже на свою родину. Якщо ти не хочеш про них говорити, то й бачити на своєму весіллі точно. А я хочу, щоб всі мої були поруч.

– Справа зовсім не в цьому, – спохмурнів Артур. – Я ще змалку не спілкуюся з ними усіма. Навіть багато кого ніколи й не бачив. Після розлучення батьків моє коло обмежилося мамою й сестрою. Але ж вони обидві в Америці… Думаєш, захочуть приїхати?

– Ти ще й питаєш? Та звісно вони захочуть приїхати. Це ж раз і на все життя. Вони такого точно не пропустять, – пригорнулася до Артура.

– Тоді зараз же запрошу, – коханий вже було дістав телефон, як автобус зупинився і всі одразу висипалися назовні. – Нагадаєш трішки пізніше? Все одно зараз зв’язко не ловить.

– Обов’язково,– ствердно кивнула, посміхнувшись.

Всі одразу зійшли з дороги й почали підходити ближче до краю спуску. А за спинами всіх така краса… Тадеуш і так робив фото, і так. Навіть сам примудрився влізти у кадри. Але всі як один хотіли фото на фоні автобуса, який трішки прикривав гори, що були розташовані далі. Все ще дивуючись такому розвитку подій, розвернулася пичкою до красуньок, присипаних сніжком і почала позувати.

Навіть і не зрозуміла яким чином все сталося, але за хвилинок дві Тадеуш вже біг, спускаючись з цієї гори. Аліна ж миттю кинулася за ним, за ручки з Танею. Ну і Артура, звісно, чекати довго не довелося.

– Світлано та Кириле, залишіться тут хоч ви. А я вже піду з’ясую, що там відбувається, – промовила, поки ми всі не побігли невідь чого вниз. Гора ж то крута була, я навіть не уявляла, як вони підійматися збираються.

– Добре, Ксеню, зачекай трішки. Зараз тобі дам свій рюкзак, – промовив Кирил та швидко знову вискочив з автобуса. – Буде вам про всяк випадок.

– Дякую, – сказати то сказала, але все ще не розуміла, як він мені знадобиться.

– Я з тобою, – підійшов до мене Влад, що весь цей час спостерігав зверху за нашими. Мабуть, досі скажено хвилювався за Аліну.

Ну і це було питанням часу, коли за ним не помчать Міла з Катею, що то позиціонували себе подругами, то сперечалися, кому ж із них тепер дістанеться Влад.

Коротче, цікаві випробування були гарантовані, але ж якби ми знали через що станеться все це…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍