Читати книгу - "Хижа"

нервувала, але повністю довірилася йому. Джоша відіслали з якимось дорученням, і вони втрьох залишилися у палаті.

Мак узяв руку Кейт у свою.

— Кейт, — почав він слабким хрипким голосом, — хочу, щоб ти знала: я люблю тебе всією душею.

— Я теж тебе люблю, тату! — обставини, за яких відбувалася розмова, здавалося, пом’якшили її серце.

Не відпускаючи руку доньки, Мак усміхнувся, але швидко набув серйозного вигляду.

— Я хочу поговорити з тобою про Міссі.

Кейт відскочила, наче її вжалила бджола, обличчя спохмурніло. Інстинктивно вона смикнула руку, проте Мак тримав її достатньо міцно, хоча для цього знадобилися майже всі його сили. Вона озирнулася. Підійшла Нен і обійняла доньку, яка тремтіла.

— Навіщо? — запитала вона ледь чутно.

— Кейт, у цьому немає твоєї провини.

Кейт вагалася, наче хтось несподівано викрив її таємницю.

— У чому саме?

Вимовити це було непросто, але вона почула чітку відповідь:

— У смерті Міссі.

Ці прості слова викликали сльози, що просто залили її обличчя. Кейт знову спробувала відскочити.

— Люба, ніхто не звинувачує тебе в тому, що сталося.

Кейт прорвало після кількасекундної тиші:

— Якби я була обережнішою, тобі б не довелося… — у її голосі звучало самобичування.

Мак поклав свою руку на руку Кейт.

— Це не твоя провина — ось, що я намагаюся сказати тобі, рідна.

Кейт схлипнула. Відчувалося, що татові слова потрапили вглиб її зраненого серця.

— Я завжди думала, що все це сталося через мене. Думала, що ви з мамою звинувачуєте мене… Я ж не хотіла…

— Ніхто з нас не хотів, щоб таке сталося, Кейт. Воно просто сталося, і нам доведеться навчитися з цим жити. Будемо вчитися разом, добре?

Кейт не знала, що й відповісти. Спантеличена, уся в сльозах, вона вирвалася з татових рук і вибігла з кімнати. Так само заплакана Нен кинула на Мака безпорадний, але обнадійливий погляд і побігла за донькою.

Наступного разу, коли Мак прокинувся, Кейт лежала поруч, зручно вмостившись на сусідньому ліжку. Було зрозуміло, що Нен допомогла доньці подолати біль. Коли він розплющив очі, підійшла дружина, поцілувала його та тихенько, щоб не розбудити доньку, прошепотіла:

— Я тобі вірю.

Мак кивнув, усміхнувся й здивувався, якими важливими виявилися для нього ці слова. «Це все від ліків», — подумав він.

* * *

Упродовж наступних кількох тижнів Мак швидко одужував. Уже через місяць, коли його виписали з лікарні, вони з Нен зателефонували новопризначеному помічнику шерифа Томмі Далтону й обговорили з ним можливість виїзду до хижі. Оскільки там усе повернулося до занедбаного стану, Мак почав сумніватися, чи тіло Міссі досі в печері. Пояснювати поліції, звідки йому стало відомо про місцезнаходження тіла, було досить ризиковано, але він не сумнівався, що друг, хай там як, спробує його зрозуміти.

Томмі й справді поставився до Мака доброзичливо. Вислухавши про події тих вихідних, він погодився організувати експедицію до хижі, хоча й вважав розповідь маренням убитого горем батька. У будь-якому разі Томмі хотів побачитися з Маком. Особисті речі, що вціліли після автокатастрофи, стали гарним приводом для зустрічі. Отже, одного чудового суботнього ранку на початку листопада Віллі відвіз Мака й Нен на своєму новенькому позашляховику до Джозефа. Там вони спочатку зустрілися з Томмі, а потім усі разом вирушили до Національного парку.

Томмі здивувався, коли Мак пройшов повз хижу до дерева, де починалася стежка. Він показав намальовану внизу стовбура дугу, про яку розповідав друзям дорогою. Усе ще кульгаючи після аварії, він дві години вів їх через зарості. Нен не вимовила жодного слова, хоча на її обличчі було помітне хвилювання, яке з кожним кроком зростало. Уздовж стежки вони час від часу помічали позначки вбивці, залишені на скелях і деревах. Коли вони дісталися поля брил, Томмі переконався якщо не в правдивості слів Мака, то принаймні в тому, що хтось ретельно позначив шлях, яким вони прямували. Без вагань Мак звернув у лабіринт брил і прямовисних скель.

Вони, мабуть, ніколи б не знайшли потрібне місце, якби не Тато. На купі каміння перед входом до печери стирчав уламок скелі із червоною дугою. Зрозумівши, навіщо Тато це зробив, Мак ледь не розсміявся.

Коли Томмі остаточно переконався, що вони знайшли те, що шукали, він наказав усім зупинитися. Мак одразу зрозумів, навіщо це потрібно, і неохоче погодився на опечатання печери до приїзду фахівців судмедекспертизи й представників правоохоронних органів. Дорогою до Джозефа Томмі знову вислухав розповідь Мака, цього разу з іншим ставленням. Він також скористався можливістю порадити другові, як себе поводити в поліції. Хоча алібі Мака було бездоганним, однозначно мали виникнути серйозні запитання.

Наступного дня до печери, наче хижі птахи, злетілися експерти. Вони вийняли і розклали по пакетах рештки простирадла, а також те, що залишилося від Міссі. Уже за кілька тижнів знайшлося достатньо доказів, щоб вистежити й заарештувати Вбивцю Сонечок. Завдяки позначкам, які той залишив, поліція змогла віднайти тіла інших убитих ним дівчат.

ПІСЛЯМОВА

Ось нарешті ви почули те, що одного разу почув я. Переконаний — дехто поставить під сумнів реальність того, що сталося з Маком, вважаючи його розповідь маренням людини, яка потрапила в дорожньо-транспортну пригоду. Що ж до Мака, то він живе далі на повну силу та впевнений у правдивості кожного вимовленого ним слова. На його думку, це засвідчують зміни, яких він зазнав: Великий Сум проминув, а душу переповнює непідробне почуття радості.

Як завершити цю розповідь — ось питання, що до останнього часу не давало мені спокою. Найкраще, мабуть, розповісти про вплив, який це справило особисто на мене. Як зазначалося в передмові, пригода Мака мене справді змінила. Вважаю, що немає жодної сфери мого життя, яка не зазнала б суттєвого перетворення. Чи вірю я в те, що почув? Принаймні мені дуже хочеться в це вірити. Можливо, коли щось і не відповідає дійсності, у певному сенсі воно правдиве, якщо ви розумієте, про що я. Гадаю, це доведеться з’ясувати вам разом із Сарайю.

Як щодо Мака? Він — людина, як і решта з нас, і далі зазнає змін. Проте він вітає ці зміни, а не опирається їм, як найчастіше робимо ми. Я помітив, що він палкіше любить, швидше пробачає, ще швидше просить вибачення. Зміни в його житті, наче кола на воді, справляють не завжди однозначний вплив на друзів і знайомих. Можу запевнити, що не знаю жодної іншої дорослої людини, яка б жила в такій простоті й радості. Якимось чином він знову перетворився на дитину. Точніше, він перетворився на дитину, якою йому раніше просто не давали бути, дитину, що живе вірою в дива. Навіть темні сторони життя він сприймає як частину неймовірно багатого гобелена, майстерно зітканого невидимими руками любові.

* * *

Поки я пишу ці рядки, Мак свідчить у суді проти Вбивці Сонечок. Він сподівався побачитися зі звинуваченим, але досі не одержав дозволу. Однак від свого наміру він не відмовиться, навіть якщо зустріч відбудеться через роки після винесення вироку.

Якщо у вас