Читати книгу - "Здіймається буря"

викрикнув останні слова, і сам аж здивувався від своєї переконаності в них. Клан відповів йому, випрямивши спини, відмиваючи свої забруднені шубки й облизуючи обпалені вуса.

— Я візьму із собою Темносмуга, Мишошубку, Піскошторму, Білошторма, Зололапа і Хмаролапа.

— А решта зможуть захистити табір? — запитав Темносмуг.

— Тигрокіготь знає, що сьогодні Зборище, — додав Довгохвіст. — Що як він використає цю нагоду для нападу?

— Ми не можемо залишити більше котів, ніж зазвичай. Якщо ми з’явимося у такій малій кількості на Зборищі, то можемо наразитися на напад інших Кланів, — відповів Вогнесерд.

— Він має рацію, — погодилася Мишошубка. — Ми не можемо дозволити ворогам дізнатися про нашу слабкість!

— Річковий Клан уже знає, що пожежа знищила наш табір, — додала Верболоза. — Ми мусимо показати їм, що не втратили на силі.

— Тож ми домовилися? — запитав Вогнесерд. — Довгохвіст, Порохошуб, Ряболиця й Орлякошуб залишаться на терені. Старійшини і королеви, ви будете з ними у безпеці. Ми повернемося якнайшвидше.

Воєвода прислухався до мурмотіння і шукав очей, які були би звернені на нього. З полегшенням він побачив, що коти почали кивати.

— Гаразд, — нявкнув Вогнесерд і зіскочив з Високого Каменя.

Вояки і новаки, яких він відібрав для подорожі, уже стояли біля входу до табору, нетерпляче посмикуючи хвостами. Між ними майоріла знайома біла шубка. Для Хмаролапа це Зборище стане першим. Вогнесерд чекав цього моменту, відколи привів малого у Клан. Він ще пам’ятав своє перше Зборище, як біг униз схилом у супроводі могутніх вояків. А зараз не міг придушити в собі напад розчарування, коли оглянув задимлених і голодних котів, за якими доведеться бігти Хмаролапові. Та все ж Вогнесерд відчував їхнє збудження і приплив енергії. Піскошторма місила землю передніми лапами, а очі Мишошубки захоплено сяяли в сутінках. Вогнесерд підійшов до них.

— Довгохвосте, — нявкнув він, зупинившись на мить біля вояка. — Ти будеш тут за старшого. Оберігай Клан усіма силами.

Довгохвіст схилив голову.

— Вони будуть у безпеці, обіцяю.

Вогнесерд, задоволений від поважного жесту Довгохвоста, раптом знітився під зневажливим поглядом Темносмуга, який стояв біля виходу. Здавалося, ніби вояк бачить ту непевність, що таїться в душі воєводи. Вогнесерд зловив також погляд Піскошторми — вона пильно на нього дивилася. Синьозірка зробила тебе воєводою. Ти маєш знати, що робити! Її виклик, який раніше допікав йому, ніби укус змії, раптом наповнив силою, і він відповів Темносмугові рішучим поглядом, виходячи з табору.

Коти мовчки бігли лісом. Обпалені дерева сягали в чорне небо, ніби покручені кігті. Вогнесердові лапи грузли у вологому й липкому попелі, але у повітрі чувся аромат свіжої зелені, що пробивалася крізь пил.

Він озирнувся. Хмаролап добре тримав темп, а Піскошторма вибігла наперед і порівнялася з Вогнесердом.

— Ти гарно говорив на Високому Камені, — задихано нявкнула вона.

— Дякую, — відповів Вогнесерд. Він випередив її на крутому схилі, але войовниця легко наздогнала його на вершині.

— Пробач за те, що я сказала про Синьозірку, — тихо нявкнула вона. — Я просто була схвильована. Табір виглядає чудово, зважаючи на те, що…

— Що я воєвода? — гірко запитав Вогнесерд.

— Що він був майже вщент зруйнований, — закінчила Піскошторма.

Кіт повів вухами.

— Синьозірка має пишатися тобою, — провадила руда киця, і Вогнесерд насупився. Він не був певен, чи провідниця взагалі помітила що-небудь, та все одно був вдячний Піскоштормі за її слова.

— Дякую, — нявкнув воєвода. Тоді повернувся і глянув войовниці просто в її смарагдові очі. — Я сумував за тобою, Піскоштормо.

Його перервало гупання важких лап позаду.

— То що ти збираєшся сказати іншим Кланам? — прогарчав Темносмуг.

Перш ніж Вогнесерд устиг відповісти, попереду вигулькнуло повалене дерево. Він підстрибнув, але зачепився лапою за гілку і гепнувся на землю. Інші коти пробігли повз нього, але стишили ходу, коли побачили, що Вогнесерд упав.

— Як ти? — запитав Темносмуг, коли воєвода наздогнав його. Очі смуганя відблискували місячним сяйвом.

— Усе гаразд, — коротко кинув Вогнесерд, намагаючись не видати те, наскільки боліла його лапа.

Коли коти досягнули вершини схилу, що вів до Чотиридерева, біль у лапі воєводи не минув. Вогнесерд зупинився, аби перевести подих і зібратися з думками, перш ніж зустрітися з іншими Кланами. Вогонь не торкнувся долини, і чотири дуби, як і раніше, височіли під зоряним небом.

Вогнесерд глянув на Громових котів. Їхні хвости і вуха смикалися в очікуванні. Вони очевидно довіряли йому замінити Синьозірку на цьому Зборищі й переконати усіх, що Громовий Клан не послабила нещодавня трагедія. Він повинен довести, що гідний цієї довіри. Воєвода повів хвостом так, як це багато разів при ньому робила Синьозірка, і стрибнув униз до Великого Каменя.

Розділ 30

Повітря на терені наче аж загусло від запахів Вітряного та Річкового Кланів. Вогнесерд відчув тривогу. За кілька митей йому належало стати на Великому Камені та звернутися до цих котів. Не було жодного сліду Тіньового Клану. Невже їх так охопила пошесть, що вони не змогли навіть прийти на Зборище? Жаль за Білогорликом нагадав Вогнесердові про жах в очах молодого вояка, коли Тигрокіготь з’явився на узбіччі Громошляху. Нараз йому аж у лапах закрутило застрибнути на Великий Камінь та застерегти інші Клани, сказати їм, що у лісі бродить темний вояк.

— Вогнесерде! — озвався Одновус.

Воєвода аж здригнувся від несподіванки, почувши його товариське муркотіння. Останнім Вітряним котом, якого він бачив, був Багнокіготь, і цю зустріч не можна було назвати приємною. Проте Одновус явно не забув, як Вогнесерд привів його Клан додому з вигнання. Двоє вояків здружилися за час мандрівки, і обоє вельми цінували цей зв’язок.

— Привіт, Одновусе, — привітався Вогнесерд із бурим котом. — Ти краще говори зі мною так, щоби Багнокіготь не бачив, перемир’я там у нас чи ні. Після останньої зустрічі ми розпрощалися не дуже добрими друзями.

— Для Багнокігтя найбільше питання честі — то захист угідь, — відповів Одновус, переминаючись із лапи на лапу. Він явно чув версію про два напади Громових котів на Вітряні угіддя.

— Може й так, — визнав Вогнесерд. — Але немає жодного вибачення тому, що він завернув Синьозірку від Високих Скель.

Він відчув шалене бажання змінити все, щоби Синьозірка поділилась-таки снами із Зорекланом того дня. Усе могло скластися геть по-іншому, якби у провідниці була бодай якась певність у тому, що пращури-вояки не відвернулися від неї.

— Високозорий не зрадів, коли про це дізнався. Навіть якщо ви укривали Хвостолома, немає жодного виправдання…

— Та Хвостолом тоді був уже мертвий, — урвав його Вогнесерд, негайно пошкодувавши про свій тон, коли Одновус смикнув вухами від дискомфорту. — Пробач, Одновусе, — лагідніше нявкнув він. — Я радий знову тебе бачити. Як