Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

заходити на двір, бо не знав, що мені робити. Пішов уздовж їхнього новенького паркана, час від часу позираючи на хату і на двір.

Готувався ремонт. Скрізь лежали черепиця, камінь-ракушняк, у бісєдці — мішки з цементом, накриті клейонкою… І раптом я помітив, що за занавіскою хтось ховається. Хтось стоїть біля вікна зсередини і стежить за мною. Воно зразу відсахнулося, коли помітило, що я помітив. Але я зрозумів, що то — дівчинка. Отож. Тепер вона мені не одкриє дверей, буде притворяться, що нікого немає вдома…

Я пішов далі по вулиці, потім обійшов квартал і вийшов у тил їхнього дому на паралельній вулиці. Там, незважаючи на спеку, сиділа на лавочці бабуля. Я з нею поздоровкався, і вона радо відгукнулася.

— Можна з вами посидіти, бо так жарко? — спитав я й сів поруч із нею, поки вона не вспіла відповісти.

Ну, це її тільки порадувало.

— Ох, і парить! — сказав я.

— Так літо ж!

— А до річки звідси далеко… — роздумливо підхопив я.

— Ну, для вас, молодого, не так і далеко, — розсудила бабуся. — А мені що там робити? На річці я не була чи шо?

— Та й то, — кажу. — Це молодь на пляжі цілий день. Наче їм більше робити нічого…

Нарешті я намацав. Бабуся дуже оживилась.

— Ох! — сказала вона.

— Отож, — підхопив я.

Бабуся зітхнула.

— От ви зі мною, може, не согласні, — сказав я, — бо це тому, шо у вас тут прилічні люди живуть. А у нас на Лікарняній…

— Шо?! — бабуся не дала мені договорить. — У нас прилічні люди? То ви, молодий чоловік, іще прилічних не бачили. Та й наших не знаєте…

— Нє, ну чо, — кажу, — у вас он через город хароша дєвочка живе…

— Не приведи, Господи, вам таку харошу! — твердо сказала бабуся. — Це тіки з виду. А від мене вона тут не криється, нє!!!

— Чекайте, — кажу так здивовано, — це ви про Таню Безпалу?

— А про кого ж? А ви її знаєте?

Я забарився з відповіддю, тож вона мені й не дала заговорити.

— А як не знаєте, то й не кажіть.

— Та що ви кажете?! — здивувався я.

— Шо знаю, то й кажу, — відрізала бабуся.

Та я відчув, що тепер її й розпитувати не треба. Сама все розкаже. Тож тільки поцокав язиком: мовляв, треба ж таке!

— От я бачу, — каже бабуся, — ви чоловік образований. Вас як звуть, якшо не секрет?

— Та який секрет! — відповідаю з таким, знаєте, смішком. — У мене старомодне ім’я. Усі насміхаються. Ревмір мене звуть.

— Ай, яке хароше ім’я! А ви знаєте, що воно означає?

— Та знаю… — я постарався сказати це зовсім таким безцвітним голосом.

— Революціонний мір! — вигукнула бабуся. — Це ж золото, а не ім’я! Революціонний мір!

— А вас як звуть, якщо не секрет?

— А як звуть — обыкновенно. Марія Іванівна я.

— Ну, так у вас же ім’я, на якому вся країна держиться.

Я ніби подумав хвилинку, а тоді додав:

— От я вам скажу чесно, Маріє Іванівно. Хоч хтось, може, й не согласиться зі мною. Я вашпе щитаю, що все держиться на старших людях. Якби ото молодьожі дать волю!..

— А що ж тут сміяться! Правильно кажете. От представте собі, — каже, — якби тій Таньці волю дати! Вона й так скоро зі світу всіх сусідів зживе. Де ж це видано таке, га? Щоб це дєвочка — дєвочка! — вино пила? Шоб курила? Га? Як зберуться з подружками, так це ж хоч святих винось. Дим прямо з вікна стовпом!

— Та що ви кажете?

— Ось вам хрест святий! — відповіла вона, щоправда, не перехрестившись при тому. — Я на людей поганого нікада не скажу! Якби нічо не було, нічо б і не сказала! А раз кажу, то було!!! Оце хотя б учора — шо вам? Прийшли ці її подружки дві: біла така блондинка, обстрижена, як пацан, і та друга, з завівкою. То вони таке встроїли, що я спочатку думала: там кіно про войну по телевізору показують. Кричали так, наче їх ріжуть.

— Що кричали? — злякано спитав я.

— Ви мене, Ревміре, звиняйте, — з гідністю відповіла бабуся, — але я таких слів зроду не вимовляла і зараз — на старості лєт — не промовлю.

— О Господи, — сказав я.

— Отож! — зробила висновок Марія Іванівна.

— А шо ж мати її таке дозволяє? — бідкався я.

От не повірите, а розмовляти з Марією Іванівною значно легше, ніж із бабою Плисихою.

— Мати… Мати!.. Ото ж і воно, Ревміре! Від дині кавуни не родяться. Якби в неї була мати як мати, вже би так по сраці надавала, що місяць не сіла б. А цій… Нє, я ніколи таких слів не кажу, які вона заслужує — та мати. Вона ж дома не буває! Усе в тому «Піскарі» клятому. Ну, от хто це придумав у нас такий притон поставить? От хто, я вас питаю?

Я тільки рукою махнув.

— Я бачу, Ревміре, що ви дуже правильний молодий чоловік, — Марія Іванівна суворо на мене подивилася. — Це щас велика рідкість. От скажіть ви мені, старій бабі, як із дівчини може вирости щось путнє, коли її мати жодного вечора не буває вдома. Люди ж уже спать лягають, коли вона приходить!

Я з повагою похитав головою.

— Да! Не сплять! Коли ж вона вже причалапає! Так її ж кажний раз іншою машиною привозять! От скажіть мені, Ревміре, де це в нашій Варварці стільки машин? От де це стільки машин, щоб женщину кажний раз на другій привозити?

Я тільки руками розвів.

— А я вам скажу! А я вам скажу! — запевнила мене Марія Іванівна. — Бо тут весь город у неї пасеться! Весь город! Уся область!

— Та ну? — не повірив я.

— А от ви мені не вірите. Я б сама не повірила, якби хто сказав.

— О-хо-хо! — зітхнув я, підводячись із лавочки. — Ви мене так розстроїли, Маріє Іванівно. Так із вами цікаво разговарювать, що й додому йти не хочеться. Але що ж… Нада!

— Якщо нада, то нада, — погодилася Марія Іванівна. — Але я вам так прямо й скажу: вони її вбили!

— Кого? — тепер уже по-справжньому злякавсь я.

— Оту блондинку обскубану!

— Господи, що ви таке кажете?

— А я вам кажу!

Ну, з цими бабусями треба бути дуже осторожним. Отак нормальна людина з виду, а потім — раз! І вже не знаєш, шо й думать. Це ше добре, шо я по гражданкі прийшов. А якби у формі був, то на таку заяву ж ніяк не можна не