Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я поступово замовк, не знаючи, як пояснити решту.
Треп кивнув і сказав:
— Ти хочеш знати, чи справжній він. Слушне побоювання. Деяким людям здається, ніби покровитель має право не лише на музику, — показав на Станчіона. — Якщо хочеш історій, запитай його про той випадок, коли герцогиня Саміста приїхала сюди на вакації, — він реготнув, мало не застогнавши, й потер очі. — Поможіть мені крихітні боги, та жінка була страшна.
— Оцього я й побоююся, — мовив я. — Не знаю, чи можна йому довіряти.
— Я можу поспитати, якщо хочеш, — зголосився Треп. — Як його звати?
— Це частина проблеми, — відповів я. — Його імені я не знаю. І не думаю, що вона знає.
Тут Треп нахмурився.
— Як вона може не знати його імені?
— Він назвав їй певне ім’я, — відповів я. — Проте вона не знає, чи справжнє воно. Вочевидь, він дуже дбає про свій особистий простір і дав їй строгу вказівку нікому про себе не розповідати. Вони ніколи не зустрічаються в одному місці двічі. Ніколи не зустрічаються на людях. Він зникає на кілька місяців поспіль, — я поглянув на Трепа. — Як вам таке?
— Ну, ситуація далеко не ідеальна, — промовив Треп із явним несхваленням у голосі. — Є всі шанси, що цей хлопака взагалі не є нормальним покровителем. Скидається на те, що він може користуватися твоїм другом.
Я похмуро кивнув.
— Сам так подумав.
— А втім, — продовжив Треп, — деякі покровителі таки працюють таємно. Бувають випадки, коли вони, знайшовши талановиту людину, плекають її потай, а згодом… — він театрально змахнув рукою. — Це схоже на фокус. Раптом беруть і витягають із порожнечі блискучого музиканта.
Треп лагідно всміхнувся мені.
— Я думав, що так хтось учинив із тобою, — зізнався він. — Ти з’явився нізвідки й дістав свиріль. Я гадав, що хтось ховав тебе, доки ти не підготувався до ефектної появи.
— Не думав про таке, — сказав я.
— Таке справді буває, — запевнив Треп. — Але дивні місця для зустрічей і те, що вона не знає його імені напевне? — він нахмурився й похитав головою. — Це як мінімум доволі неґречно. Або цей хлопака трохи розважається, вдаючи із себе людину поза законом, або він і справді сумнівний.
Треп неначе замислився на мить, вистукуючи пальцями по шинквасу.
— Скажи своєму другові, хай буде обережною й не втрачає голови. Жахливо, коли покровитель користається із жінки. Це — зрада. Але я знав чоловіків, які просто вдавали із себе покровителів, аби завоювати довіру жінки, — він насупився. — Це ще гірше.
***
На півдорозі до Університету, коли на віддалі щойно показався Кам’яний міст, я раптом відчув, як по моїй руці біжить неприємне, колюче тепло. Спершу подумав, що то біль від двічі зашитих ран на лікті, бо вони весь день свербіли й палали.
Але це тепло не зникло, а продовжувало розходитися по руці та грудях із лівого боку. Я почав пітніти, неначе мене раптом кинуло в жар.
Я скинув із себе плащ, аби охолонути на студеному повітрі, й заходився розстібати сорочку. Осінній вітер мені допоміг, і я обмахався плащем. Однак жар посилився до болю, неначе я облив груди окропом.
На щастя, ця частина дороги тягнулася паралельно до струмка, що впадав у річку Ометі неподалік. Не в змозі вигадати нічого кращого, я скинув із себе черевики, зняв із плеча лютню та стрибнув у воду.
Струмок був такий холодний, що я охнув і заплювався, проте він остудив вогонь на моїй шкірі. Я залишився у воді й постарався не відчути себе ідіотом, поки повз мене йшла молода пара, тримаючись за руки й демонстративно мене ігноруючи.
Дивне тепло йшло моїм тілом так, ніби всередині мене був якийсь вогонь, що намагався знайти вихід. Спершу вздовж лівого боку, потім він спустився до ніг, а тоді повернувся до лівої руки. Коли вогонь перейшов до моєї голови, я пірнув під воду.
За кілька хвилин він зупинився, і я виліз зі струмка. Затремтів і закутався у плащ, радіючи, що на дорозі більше нікого нема. А тоді, позаяк робити було більше нічого, завдав на плече футляр із лютнею й рушив у довгу дорогу назад до Університету, мокрющий і страшенно наляканий.
Розділ двадцять третій. Начала
— Я розповідав Молі, — запевнив я, тасуючи карти. — Вона сказала, що це все у мене в голові, й виштовхала мене за двері.
— Ну, я можу лише здогадуватись, як воно, — з гіркотою відказав Сім.
Я підвів погляд, здивований несподіваною різкістю в його голосі, та не встиг запитати, в чому річ. Вілем перехопив мій погляд і похитав головою — мовляв, не треба. Знаючи минуле Сіма, я здогадався, що в нього знову швидко й болісно закінчилися швидкі й болісні стосунки.
Я притримав язика та знову здав карти для гри в дихання. Наша трійця вбивала час, чекаючи, коли зала наповниться. Відтак я почну грати для звичної аудиторії вечора повалка в Анкера.
— А як ти думаєш, у чому річ? — запитав Вілем.
Я завагався, побоюючись, що мої страхи якимось чином можуть справдитись, якщо я висловлю їх уголос.
— Можливо, я напоровся на щось небезпечне у Промислі.
Віл поглянув на мене.
— Наприклад?
— Деякі сполуки, якими ми користуємося, — пояснив я. — Вони проникають крізь шкіру та вбивають у вісімнадцять повільних способів, — згадався день, коли у мене тріснула тентенова склянка у Промислі. Згадалася та єдина крапля переносника, що впала мені на сорочку. То була просто малесенька крапелька, трішки більша за головку цвяха. Я був цілком певен, що вона не торкнулася моєї шкіри. — Сподіваюся, що це не воно. Але не знаю, що ще це може бути.
— Можливо, це якийсь запізнілий ефект сливового вузла, — похмуро припустив Сім. — Емброуз — не бозна-який алхімік. До того ж, як я розумію, один з основних інгредієнтів — свинець. Якщо Емброуз витворив його сам, то, можливо, на твій організм впливають якісь приховані начала. Ти сьогодні їв чи пив щось не таке, як завжди?
Я подумав і зізнався:
— Випив чимало метеґліну в «Еоліяні».
— Від цього кому завгодно стане зле, — похмуро заявив Віл.
— А мені він подобається, — вставив Сім. — Але він сам по собі — практично засіб від усього. Там купа різних добавок. Ніякої алхімії, зате є мускатний горіх, кмин, гвоздика — всілякі спеції. Котрась із них могла спровокувати деякі вільні начала, що ховаються в твоєму організмі.
— Чудово, — буркнув я. — І як саме мені з цим упоратися?
Сім безпорадно розвів руками.
— Так я й думав, — промовив я. — Та все ж це звучить краще, ніж отруєння металом.
Відтак Сіммон за допомогою цікавої карткової сили забрав чотири взятки поспіль і наприкінці руки знову почав усміхатися. Сім узагалі ніколи не журився довго.
Віл прибрав свої карти, а я відсунув стілець від столу.
— Зіграй оту про п’яну корову й маслянку, — попросив Сім.
Я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
