Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

зміг утриматися від усмішки.

— Можливо, згодом, — відповів я, взявши свій футляр із лютнею, що ставав дедалі жалюгіднішим, і попрямувавши до каміна серед знайомих ріденьких оплесків. Мені далеко не від­разу вдалося відкрити футляр, розігнувши мідний дріт, який досі там був замість пряжки.

Наступні дві години я грав. Заспівав «Горщик із мідним дном», «Гілку бузку» й «Таз тітоньки Еммі». Слухачі сміялися, плескали в долоні й радісно гукали. Виводячи пісні, я відчував, як мої тривоги щезають. Музика завжди була для мене найкращим засобом від похмурого настрою. Під час співу навіть синці боліли якось менше.

А тоді я відчув холодок, неначе у димар позаду мене віяв сильний зимовий вітер. Я притлумив дрож і дограв останній куплет «Яблучного бренді», яке таки заграв, щоб потішити Сіма. Коли я зіграв останній акорд, глядачі зааплодували й зала поступово знову почала наповнюватися розмовами.

Я озирнувся на камін, але там весело палав вогонь, а протягом і не пахло. Я відступив від вогнища, сподіваючись, що після маленької прогулянки холодок мене покине. Але, ступивши кілька кроків, усвідомив, що цьому не бувати. Холод засів просто в кістках. Я знову повернувся до каміна й розчепірив руки, щоб їх зігріти.

Поряд з’явилися Віл і Сім.

— Що відбувається? — запитав Сім. — У тебе такий вигляд, ніби тебе от-от знудить.

— Щось таке і є, — відповів я, зціпивши зуби, щоб не цокотіли. — Іди-но скажи Анкерові, що я почуваюся хворим і на сьогодні мушу зав’язати. А тоді запали свічку від цього вогню та принеси її до моєї кімнати, — я поглянув на їхні серйозні обличчя. — Віле, не допоможеш мені забратися звідси? Не хочу привертати до себе увагу.

Вілем кивнув і підставив мені руку. Я сперся на нього й зосередився на тому, щоб не труситися, поки ми прямували до сходів. На нас особливо не звертали уваги. Мабуть, я здавався передусім п’яним. Долоні заніміли та обважніли. Губи здавалися крижаними.

Після першого сходового маршу мені вже було несила стримувати дрож. Ходити я ще міг, але щільні м’язи ніг сіпалися з кожним кроком.

Віл зупинився.

— Треба піти Медики, — хоча його голос не змінився, шалдійський акцент у ньому посилився. Також Віл починав опускати слова. Це вказувало на щиру тривогу.

Я твердо хитнув головою й нахилився вперед, знаючи, що йому доведеться або допомогти мені піднятися сходами, або впустити мене. Вілем обхопив мене однією рукою й чи то підтримував, чи то ніс мене до кінця шляху.

Опинившись у своїй крихітній кімнатці, я впав на ліжко. Віл закутав мої плечі в ковдру.

У коридорі залунали кроки, і з-за дверей нервово визирнув Сім. Він тримав огризок свічки, прикриваючи полум’я на ходу другою рукою.

— Є. А для чого вона, власне, тобі треба?

— Отуди, — показав я на столик біля ліжка. — Ти її від вогню запалив?

Сімові очі стали наляканими.

— Твої губи, — промовив він. — Колір у них недобрий.

Я відламав одну скабку від шорсткої деревини столика біля ліжка й різко встромив її в долоню з тильного боку. З’явилася кров, і я викачав довгу скабку в ній — так, щоб намокла.

— Зачиніть двері, — попросив я.

— Не роби того, про що я думаю, — твердо промовив Сім.

Я встромив довгу скабку в м’який віск свічки поряд із запаленим ґнотом. Він трохи поплювався, а тоді полум’я огорнуло її. Я пробурмотів два зв’язування одне за одним, говорячи повільно, щоб занімілі губи не ковтали слів.

— Що ти робиш? — запитав Сім. — Намагаєшся зваритися?

Я не відповів йому, і він ступив уперед, неначе зібравшись перекинути свічку.

Віл ухопив його за передпліччя.

— Руки в нього крижані, — швидко зауважив він. — Йому холодно. По-справжньому холодно.

Сімів погляд нервово метався між ним і мною. Він відступив на крок.

— Просто… просто будь обережний.

Але я вже не зважав на нього. Заплющив очі та прив’язав полум’я свічки до вогню внизу. Тоді обережно встановив іще один зв’язок — між кров’ю на скабці та кров’ю в своєму тілі. Це було дуже схоже на те, що я робив із краплею вина в «Еоліяні». Єдиною відмінністю було те, що я, звісно, не хотів, аби в мене закипіла кров.

Спершу мене лише трохи, відверто недостатньо полоскотало тепло. Я зосередився сильніше й відчув, як усе тіло розслаб­ляється й мене заливає теплом. Я тримав очі заплющеними, зосередивши увагу на зв’язуваннях, доки не зміг кілька разів протяжно, глибоко вдихнути, не здригаючись і не трусячись.

Я розплющив очі й побачив, як на мене з очікуванням дивляться двоє друзів. Усміхнувся їм.

— У мене все гаразд.

Але я почав пітніти, ще навіть не договоривши. Раптом ­стало занадто тепло, до нудоти тепло. Я розірвав обидва зв’язування — швидко, наче відсмикнув руку від гарячої залізної пічки.

Я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, а тоді зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Відчинив його й важко сперся на підвіконня, насолоджуючись студеним осіннім повітрям, яке пахло мертвим листям і прийдешнім дощем.

На одну довгу мить запала тиша.

— Це було схоже на озноб зв’язувача, — зауважив Сіммон. — Дуже важкий озноб зв’язувача.

— І відчувалось як озноб, — відповів я.

— Може, твоє тіло втратило здатність регулювати власну темперу? — припустив Вілем.

— Температуру, — відсторонено виправив його Сім.

— Це не пояснює опіку на грудях, — зауважив я.

Сім схилив голову набік.

— Опіку?

Я вже був мокрий від поту, тож зрадів причині розстебнути сорочку та зняти її через голову. Чимала частина грудей і верхньої частини передпліччя в мене стали яскраво-червоними й різко контрастували зі звичною блідістю моєї шкіри.

— Мола сказала, що то висип і я нервуюся, мов стара баба. Але його не було, доки я не стрибнув у річку.

Сіммон прихилився поближче, щоб роздивитися.

— Все одно думаю, що це незв’язані начала, — заявив він. — Вони можуть дивно діяти на людину. Минулого семестру в нас був е’лір, який не був обережним під час витворювання. Потім майже два витки не міг ні спати, ні сфокусувати погляд.

Вілем згорбився на стільці.

— Від чого людину кидає в холод, потім у жар, а тоді знов у холод?

Сім мляво всміхнувся.

— Звучить наче загадка.

— Ненавиджу загадки, — сказав я й потягнувся до сорочки. А тоді скрикнув, ухопившись за оголений лівий біцепс. Між моїми пальцями показалася кров.

Сім зірвався на ноги, несамовито роззираючись довкола. Йому явно було незрозуміло, що робити.

Мене неначе штрикнули невидимим ножем.

— Боже… Почорніле… Трясця, — процідив я крізь зуби. Прибрав руку й побачив на передпліччі маленьку круглу ранку, що з’явилася нізвідки.

На обличчі Сіммона відбився жах. Він вирячив очі й затулив рота руками. Щось сказав, але я надто старався зосереди­тися, щоб його послухати. Та й усе одно вже знав, що він каже: «зловживання». Ну звісно. Це все зловживання. Мене хтось атакує.

Я перейшов у Кам’яне Серце й застосував увесь свій алар.

Одначе мій невідомий нападник не марнував часу. З’явився гострий біль у грудях, поряд із плечем. Цього разу шкіра не порвалася, проте я побачив, як під нею розростається синя пляма.

Я зміцнив алар,