навіть не покинуте, але тільки забралося геть, надавши вільне місце, потіснившись, і це дає змогу робити звичну, природну річ, яку слід виконати її звичним, природним шляхом, без чужої допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради: трьом аматорам, білій старій панні, білій дитині та чорній — викрити вбивцю, який удавав Лукаса, а самому Лукасу та окружному шерифу — схопити його. Він ще раз згадав розмову із дядьком із півгодини тому, коли він ще стояв босоніж на килимку, тримаючись за комір розстебнутої сорочки, і коли вони долали крутосхил до церкви одинадцять годин тому, і, мабуть, ще тисячу інших разів тому, коли він достатньо змужнів, щоб слухати, розуміти і пам’ятати — захищати не Лукаса і навіть не об'єднання Сполучених Штатів, але Сполучені Штати від чужинців з Півночі, Сходу і Заходу, які з найвищих мотивів і намірів (дозвольте нам сказати так) пориваються роз’єднати його тоді, коли жодний народ не йде на такий ризик — роз’єднання через федеральні закони та федеральну поліцію, щоб скасувати ганебний стан Лукаса. Це неможливо у жодному разі, і серед тисячі південців, які справді перебувають у скорботі чи бодай серйозно замислюються над цим станом, проте, попри все, навряд чи знайшовся б бодай один, хто власноруч лінчував би Лукаса, яка б не була причина у хоча б у когось з цих дев’ятсот дев’яноста дев’яти, плюс у того першого, завдяки якому ця тисяча ціла. Ті не вагатимуться дати відсіч, застосувавши силу (а один і буде тим лінчувальником) проти чужинця, який силоміць порушить цей простір, щоб втрутитися чи покарати Лукаса, і ви глузливо скажете: «Ви, мабуть, добре знаєте Самбо, щоб так самовпевнено і спокійно припускати його пасивність», — а я відповім: «Я його взагалі не знаю, і, по-моєму, нема такого білого, який би знав, проте я знаю білих південців, і не лише дев’ятсот дев’яносто дев’ять, але й цього першого теж, тому що він теж наш, і понад те: такий перший існує не тільки на Півдні — ви побачите його однодумців і на Півночі, і на Сході, і на Заході, і Самбо проти жменьки білих на Півдні, але на папері цей альянс теоретиків і фанатиків, і особистих месників-одинаків, плюс ще низка інших за умови, що між ними достатньо відчутних миль, аби дозволити собі принцип — бути проти і, за можливості, навіть скласти меншість проти згуртованого Півдня, який вербує рекрутів, чи будуть вони, чи не будуть з ваших країв, і не лише з глушини, але й з прекрасних міст, твоєї культурної гордості — будуть ці люди з Чикаго, з Детройта, з Лос-Лнджелеса — та звідки завгодно, де живуть невігласи, що жахаються будь-якого кольору шкіри та форми носа, окрім власних, які прагнуть зберегти, і які скористаються цією нагодою — зігнати на Самбо весь накопичений огром жаху, огиди і страху своїх предків до індійців, китайців, мексиканців, карибів, євреїв, — ви примусите нас, одного з тої першої випадкової тисячі, і дев’ятисот дев’яносто дев’яти з другої тисячі, яких глибоко засмучує та гнітить ганебний стан Лукаса, і, може, це поки що й будуть ті, хто намагатимуться (але, певно, не завтра) скасувати цей стан, — він не буде забутий, але принаймні згадуватиметься не з такими болем і гіркотою, оскільки справедливість передана нам від нього, а не відірвана од нас і не тисне на нього, наче багнетами, і — хочемо чи не хочемо, тепер або в четвер — призводить нас до альянсу з тими, з ким не маємо жодної спорідненості, і доводиться боронити принцип, який нас самих глибоко засмучує і гнітить, який ми самі ж ненавидимо, перебуваючи у становищі Німеччини після 1933-го року, яка не мала іншої альтернативи, окрім — нацист чи єврей, чи справжній росіянин (чи європеєць — тут не відіграє ролі), який ніким іншим бути не може, тільки комуністом або мерцем, і лише ми самі повинні зробити це, так, ми самі, без допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради — а ми зможемо це тільки тоді, коли рівноправність Лукаса має стати чимось більшим, аніж його ж власним полоном за неприступною барикадою прямих нащадків перемоги 1861-1865 років, що, може, зробила навіть більше, ніж сам Джон Браун, загнавши Лукасову свободу у безвихідь, у патову ситуацію, і це, здається, досі на заваді навіть через сто років після того, як Лі здався, і коли ви кажете: «Лукас не повинен чекати на це завтра, бо завтра ніколи не настане, тому що ви не тільки не можете, але й нічого не зробите», — ми повторюємо: «Тоді вам не можна, — і кажемо вам: — Підіть сюди й погляньте на нас, перш ніж складете свою думку», — а ви у відповідь: «Ні, дякуємо, і так достатньо тхне, ми краще звідси поговоримо», — а ми: «Звісно, вам спочатку треба подивитися на свого пса, якого плануєте привчити до туалету; на народ, який у розбраті — а історія показує нам, що прелюдія до зникнення — це розбрат», — а ви скажете: «Принаймні ми загинемо в ім’я гуманізму», — а ми відповімо: «Коли на полі битви поранено всіх, але є тільки цей займенник у називному відмінку і це дієслово — яка тоді ціна Лукасового гуманізму?», — і він розвернувся та помчав назад до маленького порожнього вимерлого кварталу, за ріг, куди дядько пішов не чекаючи, а далі у провулок, де стояв шерифів автомобіль, і обидва спостерігали, як шериф і Лукас перетинають темне подвір’я їм назустріч — шериф попереду, а Лукас футів за п’ять позаду — пересуваються не квапливо, а просто твердо і занурившись у себе, не злодійкувато і не криючись, але просто як двоє зайнятих чоловіків, які ще не спізнюються, але вже не можуть гаяти час, — через ворота й до машини, коли шериф відчинив задні дверцята і сказав:
— Сідай, — і Лукас заліз туди, і шериф зачинив по ньому двері та відімкнув передні дверцята і заповз сам, крекчучи, усередину; увесь автомобіль осів на ресорах і колесах, коли шериф опустився на сидіння, повернув вимикача і запустив мотор, а дядько, тепер стоячи біля віконця, обіруч тримав рамку, начебто міркуючи або на щось сподіваючись, на якусь мить подумавши, що можна втримати машину, аби вона не рухалася, доки авто не почало рухатися, і промовив те, над чим думав останні півгодини чи сорок хвилин:
— Візьміть із собою когось.
— Я й беру, — сказав шериф. — Та й думаю, ми вже тричі про це сьогодні товкмачили.
— Це нічого не міняє, скільки б разів