Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.

«Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?» — спитав Вільям.

Я напружив пам'ять: «Equus albus[149]».

«Гаразд, пошукаймо її знов». Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax[150], а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через «In diebus illis» та «Primogenitus mortuorum» (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: «Tertia pars terrae combusta est»[151]. Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.

Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.

«Диявол!» — скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.

«Воістину дотепно. Дзеркало!»

«Дзеркало?»

«Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрипторії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений».

Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.

«Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, — мовив Вільям весело, — бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus[152], де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня — карлика».

«Господи Ісусе! — мовив я. — Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?»

«Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. — Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". — Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? — Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: — Адсо, без моїх благословенних oculi ad legendum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв».

Я взяв навмання якусь книжку: «Учителю, тут нічого не написано!»

«Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?»

«Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух…»

«Ага, це по-арабському. А ще подібні є?»

«Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль… Аль Куварізмі, "Tabulae"».

«Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аделярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі».

«Іса ібн Алі, "De oculis"[153], Алькінді, "De radiis stellatis"[154]…»

«Тепер подивись на столі».

Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою «De bestiis»[155]. Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.

«Чудово зроблено, — прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. — А ця?»

Я прочитав: «"Liber monstrorum de diversis generibus"[156]. Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші».

Вільям нахилився над книгою: «Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір». Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.

«З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п'ятиграннику другої башти, — мовив Вільям, — але центральної семикутної зали нема — може, ми помиляємось».

«А вікна? — сказав я. — Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні».

«Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які — внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад».

Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили. Перед собою ми побачили анфіладу з трьох-чотирьох кімнат, а в останній виднілось якесь слабке світло.

«Там хтось є!» — вигукнув я здушеним голосом.

«Якщо так, то він уже помітив наш каганець», — мовив Вільям, одначе прикрив-таки полум'я рукою. Ми застигли нерухомо на хвилину-дві. Світло далі легко колихалося, але не сильнішало і не слабшало.

«Може, це лишень лампада, — сказав Вільям, — одна з тих, які мають переконати монахів, що бібліотеку замешкують душі померлих. Але треба з'ясувати. Ти залишайся тут і прикрий свічку, а я обережно піду вперед».

Я ще відчував сором за те, що оскандалився був перед дзеркалом, і запрагнув реабілітуватися у Вільямових очах: «Ні, піду я, — сказав я, — а ви залишайтесь тут. Я йтиму обережно, я менший і легший. Тільки-но переконаюсь, що небезпеки немає, то гукну вас».

Так я й зробив. Легким кроком, наче кіт (або наче новіцій, який крадеться до кухні, щоб поцупити з комори сиру, бо в Мельку в ділі