Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

двоє чоловіків розчервонілися на взірець того трунку, із запалом обговорюючи аспекти філології, мов ті буржуа, що перемивають кісточки знаті. Священник тлумачив вимову вельського 11 і видавав звуки, схожі на жебоніння любих його серцю струмочків, коли професор Ґреґґ його перебив.

— До речі, — сказав він, — нещодавно я натрапив на дуже дивне слово. Ви ж знайомі з Джарвісом Кредоком, який працює у мене? Так от, у нього є погана звичка говорити із самим собою, а позавчора, гуляючи в саду, я почув, як він щось белькоче. Вочевидь, він не знав про мою присутність. Я не зміг розібрати багато з того, що він сказав, але одне слово я таки виразно почув. Він видав дуже дивний звук, напівсвистячий, напівгортанний, настільки ж незвичайний, як те подвійне //, яке ви щойно демонстрували. Не впевнений, що зможу відтворити цей звук. «Ішакшар» — точніше, мабуть, вимовити не зможу, але к звучить, як грецьке chi або іспанське j. Отож, що воно означає вельською?

— Вельською? — перепитав пастор. — У вельській немає слова, яке бодай віддалено його б нагадувало. Я знаю книжну валлійську, як її називають, і, як будь-хто інший, знаю розмовні діалекти, але такого слова немає в жодному з них — від Англсі до Аску. До того ж ніхто з Кредоків не знає і слова валлійською. Ця мова потрохи вимирає.

— Справді? Все, що ви мені щойно розказали, містере Мейрік, надзвичайно цікаво й пізнавально. Зізнаюсь, я й не думав, що це слово має якісь валлійські корені. Просто мені здалося, що воно, можливо, якось перекручено на місцевий лад.

— Ні, я ніколи не чув такого слова чи щось на кшталт цього. Проте, — додав він, загадково усміхаючись, — якщо, воно й належить до якоїсь мови, то це мова фей, або, як ми їх називаємо — телвіс тег.

Вони змінили тему, і розмова зайшла про римську віллу, що стояла неподалік. Незабаром я вийшла з кімнати, щоб усамітнитися й скласти докупи всі ці дивні факти. Вимовляючи те незвичне слово, професор кинув на мене недвозначний погляд, і хоч у його виконанні воно звучало зовсім неправдоподібно, я впізнала назву каменя з шістдесятьма символами, про які писав Солін, тієї чорної печатки, що лежала під замком у таємній шухляді в його кабінеті, з викарбуваними чудернацькими знаками, що належали якомусь зниклому народу і яких ніхто не в змозі був прочитати, знаками, які могли приховувати щось жахливе, що сталося ще за сивої давнини і про що забули ще до того, як з-під землі проросли пагорби.

Спустившись наступного ранку вниз, я побачила, що професор Ґрегг, як зазвичай, походжає терасою.

— Подивіться на міст, — сказав він, побачивши мене. — Гляньте на цю дивну готичну конструкцію, кути між арками та сріблясту сірість каменю у вранішньому світлі. Зізнаюся, він видається мені дуже символічним. Він наче містична алегорія переходу з одного світу в інший.

— Професоре Ґреґґ, — мовила я тихо, — настав час розповісти мені, що трапилося і що чекає нас попереду.

Йому вдалося ненадовго спекатися мене, та ввечері я знову прийшла до нього з тим самим запитанням, і професор Ґреґґ не на жарт роздратувався.

— Хіба ви досі нічого не зрозуміли? — вигукнув він. — Адже я вам уже достатньо розказав і показав теж чимало. Ви чули все те, що чув і я, бачили те, що я бачив, чи принаймні, — мовив він холодно, — достатньо, щоб для вас все стало ясно як Божий день. Певний, що слуги розказали вам, що в бідолашного Кредока минулої ночі стався ще один напад. Я прокинувся від крику, такого, як тоді в саду, і пішов до нього. Не дай Господь побачити вам те, що бачив я тієї ночі. Однак усе це не має жодного значення. Мій час тут добігає кінця. Через три тижні я мушу повернутися до міста, оскільки маю провести курс лекцій, а щоб підготуватися до них, мені потрібні мої книжки. Зовсім скоро все буде скінчено, я більше не шукатиму доказів, і з мене не кепкуватимуть, мов з якогось божевільного. Ні, я говоритиму відкрито, і мене слухатимуть з таким захватом, якого ще жоден науковець не викликав у своїх колег.

Він замовк і, здавалося, аж світився від радості великого й неймовірного відкриття.

— Але це у майбутньому, яке вже точно не за горами, але все ще доволі далеко, — врешті продовжив він. — Роботи непочатий край. Ви ж пам'ятаєте, я говорив вам, що мої пошуки загалом не такі вже й безпечні? Так, існують певні небезпеки, яких важко уникнути. Та коли я про них казав, то не знав, скільки їх насправді. Певного мірою, я й досі перебуваю у невіданні. Хай там як, а на мене чекає небезпечна зустріч — остання з моїх пригод, що буде кінцевим неспростовним доказом у ланцюжку логічних висновків.

Він безперестанку ходив по кімнаті й говорив, і я спостерегла, як у ньому борються радість та зневіра, чи радше трепет, трепет людини, яка пливе за невідомою течією, і я пригадала його алюзію на Колумба тої ночі, коли він показав мені свою книжку. Вечір видався дещо прохолодним, тож у кабінеті розпалили камін, і палахкотіння полум'я та його відблиски на стінах нагадали мені давні часи. Я мовчки сиділа в м'якому фотелі біля каміна, міркуючи над словами професора і все ще марно вишукуючи таємні джерела, приховані від мене під усією фантасмагорією, свідком якої я стала. Раптом я усвідомила, що в кімнаті щось змінилося, і в цих змінах було щось незвичне. Я роззирнулася навсібіч, марно намагаючись зрозуміти, в чому полягають ці зміни, які, я точно знала, відбулися. Стіл біля вікна, стільці, вичовгана канапа — усе було на своїх звичних місцях. Раптом, наче вражена громом, я збагнула, що саме було не так. Я дивилася на робочий стіл професора, який стояв з іншого боку від каміна, і на ньому побачила брудний бюст Крістофера Пітта[49], якого там раніше не було. Тоді ж я згадала, де раніше зберігався цей витвір мистецтва — у найвіддаленішому кутку біля дверей стояла стара шафа, нагорі якої, за добрих п'ятнадцять футів від підлоги, валявся забутий усіма бюст, що назбирував там пил ще з незапам'ятних часів.

Мене це приголомшило, і я сиділа мовчки, спантеличена. Наскільки мені було відомо, в домі не було жодної драбини, бо якось я хотіла поміняти штори у