Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

сам. А з якимсь чоловіком. Темноволосим, високим. Широкогрудим. Ґілберт щось йому шепнув, і вони засміялися. Сміялися, здається, з мене. Світ раптом померк. Перетворився на сцену, споруджену з одною-єдиною метою: так-от недобре наді мною пожартувати.

Народився я такий, який народився, згодом знайшов Ґілберта і полюбив його, але бути з ним не мав змоги (бо він хотів «жити правильно»), й ось вона, кульмінація: я, пригнічений, виходжу з дверей пекарні з хлібиною в руках, аж тут мені назустріч — вони… на мить спиняються… шепочуться, сміються… а тоді проходять обабіч мене досередини, і той незнайомець (красень, яких пошукати) ще й недовірливо і насмішкувато підносить брову, ніби перепитує: оце? оце він?

І ще один убивчий вибух сміху. Я кинувся додому і…

Зробив те, що зробив.

роджер бевінс ііі

Містер Бевінс упав навколішки.

Його оболонка почала раз по раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких він побував у тій попередній місцині: розманіжений і пещений, схильний до високих почуттів хлопчик, над яким понад усіляку міру метушаться численні сестри; старанний учень, який скніє над таблицею множення; оголений молодик у возівні з Ґілбертом, до якого й тягнеться, щоб ніжно поцілувати; добрий син, якого посадили між батьками, щоб зробити даґеротип з нагоди його дня народження; знавісніла від горя ходяча катастрофа: багрове обличчя, по щоках котяться сльози, різницький ніж в руках, керамічна ванночка на колінах.

Пам’ятаєте, озвався він, як воно було, коли я щойно сюди потрапив? Ви були до мене такі добрі. Заспокоїли мене. Переконали залишитися. Пам’ятаєте?

Я радий був прислужитися, відповів я.

Щойно мені пригадалося ще дещо, здивовано сказав він. Одного разу сюди приходила ваша дружина.

ганс воллмен

Я нічого такого не пригадую, сухо відказав містер Воллмен. Моя дружина вважає, що найкраще моєму одужанню посприяє перебування на самоті, тому воліє не приходити.

Друже, мовив я, досить уже. Поговорімо відверто. Я пригадую багато чого. Та й ви, підозрюю, теж.

Аж ніяк, відрізав містер Воллмен.

Якось сюди навідалася така повнява, усміхнена жінка, сказав я. Десь рік тому. Вона згадувала багато всього, багато щасливих моментів, пов’язаних зі своїм життям (численних дітей, бездоганного чоловіка), і дякувала — дякувала вам, уявіть собі, — за доброту, яку ви колись до неї виявили, за вашу доброту, яка, мовляв, «дозволила їй віддатися в руки того, хто виявився великою любов’ю цілого її життя, чистою і невинною». Дякувала за те, що ви вказали їй «шлях до любові», і за те, що ви ніколи, жодного разу, погано до неї не поставилися, а завжди були лагідним, милим та розсудливим. Називала вас «справжнім другом».

У містера Воллмена по щоках котилися сльози.

Вона, сер, зробила вам честь, адже прийшла сюди попрощатися і, стоячи біля вашої могили, пояснювала, що не зможе колись приєднатися до вас там, бо муситиме у належний час лягти на вічний спочинок біля того хлопця, свого нового чоловіка, значно…

Прошу вас… простогнав містер Воллмен.

Значно молодшого, докінчив я. Молодшого за вас. Більше підхожого, себто, їй за віком.

А ви, різко крикнув містер Воллмен, перетяли собі вени! Й так і стекли кров’ю на підлозі в себе на кухні.

Авжеж, відповів я, так воно й було.

Багато років тому, додав він.

Дуже багато років тому, погодився я.

Ох, Боже мій, мовив містер Воллмен, і шкіра в нього зробилася тонка, мов пергамент, і тілом побіг дрож, і оболонка почала раз у раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких йому довелося побувати у тій попередній місцині: юний підмайстер у забрудненому фарбою робочому одязі; молодий удівець, який витирає сльози, оплакуючи свою першу дружину; попри нав’язливе відчищання та відшкрябування перед похороном чорна облямівка на нігтях нікуди не поділася — така вже в нього була робота; самотній чоловік середнього віку, який не плекав уже жодних сподівань і знай працював та пив, а час од часу, коли усе навколо здавалося надто гнітючим, навідувався до хвойд; кремезний сорокашестилітній друкар у перуці та з дерев’яними зубами, який, завітавши у перший день нового року до Вікеттів, побачив у іншому кутку кімнати осяйну молоду жінку (фактично, зовсім іще дівчинку) у світло-зеленій сукні — і раптом відчув, що ще не старий, навпаки — молодий (цікавий, енергійний, хвацький), і вперше за багато років збагнув: у нього є що запропонувати, а якщо трохи постаратися, то, можливо, буде й кому.

роджер бевінс ііі

Ходімо? запитав містер Бевінс. Ходімо разом?

І його оболонка почала демонструвати різні майбутні іпостасі, сягнути яких йому, на жаль, не судилося: привабливого на вигляд молодого чоловіка, який стоїть на носі корабля, вдивляючись у низку жовто-блакитних будинків, що допіру з’явилися у полі зору на далекому березі (під час цього плавання його порав — і то добре порав — один інженер-бразилець, який багато чого йому показав і приніс чимало насолоди; відтоді він уже точно знав, що таке життя — для нього, хай який вигляд усе це має в Божих очах);

вдоволеного коханця (впродовж багатьох уже років) лагідного бородатого аптекаря на ім’я Рірдон; забезпеченого круглощокого чоловіка середнього віку, який до самого кінця не відходить від постелі бідолашного смертельно хворого Рірдона; майже столітнього, блаженно вільного від будь-яких бажань стариганя (йому вже не потрібні ні чоловіки, ні їжа, ні, таке враження, навіть повітря), якого привозять до церкви на дивовижному повозі, куди не треба впрягати коня, а їздить той повіз на ґумових колесах, і то так гучно, ніби гармата, що без упину стріляє.

ганс воллмен

Гаразд, відказав містер Воллмен. Ходімо. Разом.

роджер бевінс ііі

Схоже, рішення ми прийняли остаточне. Усвідомлення того, щó з нами, уже міцно сиділо в нас у головах, і заперечити його було годі.

ганс воллмен

Та все ж щось нас не пускало.

роджер бевінс ііі

І ми знали, що.

ганс воллмен

Чи то пак, хто.

роджер бевінс ііі

Сягнувши нарешті повної згоди, ми стрімголов помчали посковзом на схід (заточуючись на ходу, наштовхуючись, наче поранені птахи, на камені, горбики та стіни кам’яниць, не відчуваючи нічого, крім нагальної потреби якомога швидше потрапити туди, куди прямували); ми то спалахували, то пригасали, нас проймала дедалі сильніша слабкість, а підтримувала, та й то ледь-ледь, лише віра у свою реальність, якої, втім, залишалося щораз менше. На схід, на схід, ще трохи на схід — і ось ми дісталися врешті-решт до краю тієї незаселеної глухої місцини площею кількасот ярдів…

ганс воллмен

…яка закінчувалася моторошною залізною огорожею.