Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

— Я божеволію, мені здається, я перенісся в минуле, — Давид опустився на підлогу.

— Я викличу допомогу…

— Тільки не лікарів. Подзвони Максиму. Добре? Дамблдор не відповів.

— Максу, добре? — повторив Давид і знову провалився в минулу реальність. З глибин пам’яті спливло сумне обличчя мами. Давид стояв посеред кімнати.

— Будь ласка, синку, не треба… — благала вона.

Давид глянув у її заплакані очі, які вмить розчинилися в просторі, залишивши його сидіти на підлозі у себе вдома.

— Дамблдоре, — безпорадно покликав він.

— Так, я тут. Я з тобою. Максим скоро приїде. Він сказав, щоб ти ліг і постарався розслабитися.

Максим знайшов Давида біля ліжка. Поряд з ним лежав робопес, поклавши голову господареві на плече. Макс перевернув Давида на спину. Під щільно прикритими повіками судомно смикалися очні яблука.

Мама плакала, просила не дзвонити. Тато спробував відібрати телефон. Давид грубо відштовхнув батька. Той спіткнувся і мало не впав. Дружина підхопила його. Вони стояли, обіймаючи одне одного.

— Синку, будь ласка, не треба, — крізь плач просила мама.

Давид відвернувся. Його рука міцно стискала телефон. На тому кінці відповіли.

— У них б’ються серця, — швидко сказав Давид, потім назвав адресу.

Батьки так і стояли, обійнявшись. Літній чоловік заспокоював дружину, ніжно гладячи по спині.

— Що ти накоїв? За що? — схлипнула жінка.

— Вам допоможуть, — тремтячими губами прошепотів Давид. — Вони вам допоможуть, — закричав він. — Так говорить üСкрін. Вони вас врятують!

— Ми не маємо уявлення, про що там говорять. Ти ж знаєш, ми не користуємося ним. Але як же ти помиляєшся… — промовив батько надламаним голосом.

Тіло Давида забилося в конвульсіях. Максим ледве утримував його. Але судоми тривали недовго. Він отямився.

— Дорогий, тримайся. Все буде добре, — Макс перелякано дивився на друга. — Всі через це проходять. Добре, що ти був удома…

Повні сліз очі Давида дивилися кудись крізь Максима.

— Скажи що-небудь, скажи, ну ж, — Максим підняв Давида. — Тепер ти чистий. Твій мозок остаточно відчистився від впливу üСкріна. Ти подолав останню сходинку… Повне відновлення пам’яті може бути болісним. Запаморочення, тимчасова втрата свідомості… Зазвичай люди приходять до тями протягом години-двох… — Давид не чув слів Максима. — Бувають дуже яскраві спогади. Але це нормально. Не переживай. Ти в порядку? Давиде, скажи що-небудь…

Макс поплескав друга по щоці. Давид нарешті подивився осмисленим поглядом.

— Я вбив їх, — заридав він, — я вбив маму з татом…

— Що? — не зрозумів приголомшений Максим. — Тобі могло здатися.

— Я подзвонив у службу порятунку. У них билися серця… Максим обійняв Давида. Він ледве стримувався, щоб теж не розплакатися. Макс допоміг Давиду дістатися до душу.

— Впораєшся?

— Так, дякую.

— Я трохи побуду в тебе. Не заперечуєш, якщо я приготую щось перекусити?

— Готуй.

Через п’ятнадцять хвилин Давид сів за стіл. Він не доторкнувся ні до чаю, ні до їжі.

— Ти не винен…

— Не треба, — Давид перебив Макса.

— Вибач, я знаю, тобі важко. Але я маю сказати… Ти не винен. Під впливом üСкріна öсобина зробить що завгодно. Здоровий глузд не спрацьовує. Адекватність вимикається. Це, можна сказати, був не зовсім ти.

Давид, не кліпаючи, дивився на чашку чаю.

— Тепер ти — знову повноцінна людина. Вони більше не мають влади над тобою, над твоїми думками. Ти віднайшов внутрішню свободу, — Максим торкнувся долоні Давида, той не відреагував. — Розумію: що б я не сказав, тобі не стане відразу легше. Головне зараз зрозуміти, що ти не винен. Ця машина, — Макс вказав пальцем на двері до ньÜзруму, — створена для тотального контролю, для маніпуляції. Мільярди людей перетворилися на öсобин, керованих за допомогою Голки. Ти всього-на-всього один з них… Був одним з них. Тепер ці мільярди істот, хоч вони цього і не усвідомлюють, покладають надію на нас. На те, що наш зовсім нечисленний рух звільнить їх, поверне їм людську подобу і гідність, відвоює їхнє право на повноцінне життя, свободу. Вони розраховують на те, що ти, ми їх врятуємо. Будь ласка, пам’ятай про це, добре?

— Постараюся, — промимрив Давид.

— Вибач, мені потрібно йти. Я б хотів залишитися, але не можу. На роботі завал. Я заскочу до тебе ввечері. Якщо захочеш, залишуся у тебе ночувати. Добре? Протримаєшся тут без мене?

— Так.

— Давиде, будь ласка, постарайся уникати важких думок і спогадів. І поїж що-небудь, — Макс присунув до нього тарілку з їжею. — Дамблдоре, будь добрий, простеж за Давидом. Побачимося ввечері.

— Домовилися, — відгукнувся Дамблдор. — До зустрічі! Щойно за Максимом зачинилися двері, до Давида підбіг Ікло з м’ячиком. Робопес піднявся на задні лапки. Давид провів долонею по мордочці собаки й відійшов убік. Ікло впустив м’ячик. Підбігши до Давида, який уже сидів на ліжку, пес згорнувся клубком біля його ніг.

Давид не втримався і знову заглибився в спогади. Тільки тепер не було відчуття неминучості, ніяких «переміщень» у часі. Йому навіть вдалося сконцентруватися на позитивних моментах минулого.

— Про що думаєш? — запитав Дамблдор.

— Про воскові олівці. Батьки… Дід Мороз подарував мені на Новий рік олівці, про які я мріяв. Я знайшов їх за кілька днів до свята на шафі. Коли Дід Мороз прийшов до нас і дав мені подарунок, я зробив вигляд, що вперше бачу олівці й дуже радий їм. А потім подарував батькам малюнки. Намалював я їх заздалегідь тими ж самими восковими олівцями. Мама з татом мало животи не надірвали від сміху. Як глупо я видав себе. Мама вибачилась за те, що вони не заховали подарунок краще. Адже стало зрозуміло, що не Дід Мороз приносить подарунки, а їх купують батьки. Через подарунки я зовсім не засмутився. І сказав їм про це. А ось те, що сам Дід Мороз несправжній, мене сильно розчарувало.