Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Я, Крижаний маг Форсул, приймаю твій виклик та битимусь із тобою. Тут і зараз!

Він підняв вгору руки із напруженим пальцями – довгими, немов крючкуваті гілки дерев. Чомусь тільки тепер Тіллана пронизав страх, що він за мить стикнеться із чужою магією і може не впоратися.

– Бережися! – крикнув Ітмар. 

Але почав Крижаний не з голок, а з туману. Густий, білий, він сховав мага за собою, дуже швидко розтікся схилом та підібрався впритул до кам’яного святилища, потік крізь вхід та щілини між каменями. На Вельду дмухнуло холодом. Постать Тіллана, який стояв за кілька кроків, потонула в туманій імлі та вже не проглядалася.

– Ромєку! –  швидко сказав Ітмар. – Пильнуй з того боку, бо зараз вони попруть в атаку. Кричи, якщо побачиш когось. Вельдо, відійди подалі від входу, я боронитиму його. 

Він вийшов назовні з мечем напоготові та одразу змахнув ним, побачивши темну постать, що підкрадалася вздовж стіни. 

– Ітмаре, два гості! – почувся голос Ромєка.

Він зустрів їх з іншого боку від проходу, першого вбив швидко, з другим трохи затримався, коли почув крик Вельди. Хоча він намагався не віддалятися від входу, хтось встиг вскочити всередину, але Ітмар забіг слідом і встромив йому меча в спину. У запалі бою він навіть не відчув холоду й лише краєм ока встиг помітити, що Тіллан розповсюдив коло себе яскраве гаряче світло, тому туман уже зник, осівши блискучими краплинами на траві. 

Ітмар подумав, що тепер Крижаного мага видно, і непогано було б Тілланові так само швидко відтяти тонким променем йому голову, як він зробив це з тими воїнами. Але юному магу довелося захищати себе, бо Крижаний змахнув руками, випускаючи свої голки. Він стояв унизу, і Тіллан сподівався, що ті не долетять до верху схилу. Але голки зметнулися високо в небо і впали би смертоносною зливою, якби не Тіллан, який миттєво здійняв руки й випустив такий широкий та гарячий потік свого світла, що той розтопив кригу, тож лише краплі дощу пролилися на землю. Крижаний маг струшував з пальців нові й нові порції голок. Тіллан стояв, розставивши ноги, з піднятими вгору руками, світло над ним здавалося білою хмарою, яка сяяла в сонячних променях та немов дах захищала його.

Вельда, яка спостерігала за ним, бачила Тіллана лише зі спини. Їй здавалося, що світло легко та потужно ллється з його рук. Вельді не було видно напругу на його обличчі та закушену губу. Вона не знала, що від того жару, якого доводилося надавати світлу, щоб перетворювати лід на воду, його долоні також палали. Це був не справжній, а магічний опік, але біль був таким, ніби він поклав руки на розпечене вугілля.

Раптом замість голок на нього полетіли крижані стріли. Їх було менше, але вони були товщими. Тіллан додав жару. Стріли оплавилися, втратили гостроту, але якась частина їх впала на нього, боляче вдаривши по голові та плечах. Крижаний маг знову випустив вгору рій стріл, що засвистіли в повітрі. Тіллан зробив своє світло ще спекотнішим, щоб розплавити їх. Залишки твердими бурульками посипалися на нього. Вони були легкими, та попри це спричиняли біль. Юний маг заточився, але рук не опустив. 

Крижаний тряхнув своїми пальцями, і з них полетів град, який піднявся  в небо та почав падати Тілланові на голову.  Початку він був невеликого розміру та швидко танув від гарячого світла, тож на юного мага, як раніше після голок, капав лише дощ. Потім град став із куряче яйце, жар світла оплавляв його, але розтоплював не повністю. Тіллан кілька разів дістав по лобу, нахилив голову, щоб падало хоча б на потилицю, руки тримав усе ще піднятими вгору, і яскраве світло так само лилося з них. Воно здавалося вже не хмарою, а самим сонцем. Руки Тіллана трусилися від напруги, сам він хитався, але тримався з останніх сил. 

Вельда побачила, що Крижаний також напружився, потужно струсонув пальцями, і вгору полетіли великі крижані брили. Відблиски світла переливалися на їхніх гострих гранях. Вельда вискочила зі свого сховища, побігла до Тіллана, закричала Крижаному магу:

– Припинить, інакше вб’єте мене!

Шматків криги було небагато, Тіллану вдалося відхилитися від них. А маг дійсно зробив паузу, радісно посміхнувся Вельді:

– Нарешті я побачив тебе. Хоробра дівчинка доєдналася до сміливого хлопчика!

– І це останнє, що ти бачиш! – крикнув Тіллан.

Він раптом заричав від зусилля, зібрав усе світло в один широкий, нестерпно яскравий потік та спрямував його на Крижаного мага, та ще й сам пішов униз, немов щоб скоротити відстань і зробити удар дієвішим. Тіллан кричав, випускаючи із себе цей безумно розжарений світловий потік, йшов і тримав витягнуті вперед руки, а потім нарешті опустив їх і зупинився сам.

Важко було зрозуміти, що сталося внизу, бо дивитися було боляче очам. Щось у тому потоку спалахнуло ще яскравіше – здається, плащ мага, згодом світло стало потроху згасати, а зсередини його почала підніматися хмарка пари. Спочатку вона нагадувала постать людини, але курилася і витончувалася, поки не розтанула. Крижаного мага більше не було. А дерева, що були неподалік, навіть не постраждали, хоча від такого жару міг би запалати весь лісок біля підніжжя пагорбу.

Тіллан стояв посередині схилу з пониклими плечима, з руками, що звисали вниз та, за його відчуттями, нещадно палали. У голові паморочилося, вона тріщала, як переспілий кавун. Здавалося, якщо Тіллан спробує зрушити з місця, то одразу впаде, а він не міг собі цього дозволити. Ітмар побіг до нього, щоб допомогти, Вельда також, але зупинилася, коли раптом із кущів з’явилося кілька воїнів у блакитних плащах, з оголеними мечами. Один із них кинувся до того місця, де стояв раніше Крижаний, підняв з землі пряжку від плаща мага та показав усім, трясучи нею в повітрі.