Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Ітмару довелося вступити в бій, захищаючи Тіллана, бо маг був слабким та закляклим. Його противники здавалися розгубленими й билися радше за звичкою. Вельда стояла на деякий відстані та спостерігала, побоюючись, що її ще можуть схопити. Ітмар як блискавка крутився на всі боки, меч його зі дзвоном зустрічався з мечами нападників, а потім вони падали один за іншим. Було їх не дуже багато, з пів десятка, але дівчина ніколи би не подумала, що одна людина може так швидко впоратися. Її брат – дуже вправний воїн! 

Побачивши, що небезпека минула, вона кинулася до Тіллана, підбігла до нього та обхопила руками, ніби не могла повірити, що все скінчилося, і вона має змогу притулитися до нього, відчути його обійми. Він був весь мокрий від поту й талої води, яка пролилася на нього, волосся стало темним і більш хвилястим. Вони обіймалися, і Вельда відчувала, що є для Тіллана точкою опори, бо був він дуже знесилений. Ітмар подивився на цю зворушливу сцену лише тоді, коли впевнився, що всі нападники вбиті. Він перевірив лісок біля підніжжя пагорба, нікого не виявив.

Вельда, підтримуючи Тіллана, вела його назад до кам’яного святилища. Ітмар наздогнав їх.

– А де Ромєк? – раптом стривожився він, і першим зайшов всередину крізь прохід.

Хлопець сидів на землі, криво притулившись до каменю, з лівою рукою, притиснутою до грудей, де на сорочці розплилася велика кривава пляма. Темні цівки крові просочувалися крізь його пальці. 

Ромєк зціпеніло дивився поперед себе таким немиготливим поглядом, що Вельді здалося – він уже мертвий. Ітмар кинувся до нього, впав поруч на коліна, промовляючи якісь недоречні слова, що все буде добре, і тоді очі хлопця ковзнули по його обличчю, а губи ворухнулися з ледь чутним: "Скажи, що пробачив". 

– Звісно, я давно пробачив, і я довіряю тобі, як нікому іншому, і... Ні, будь ласка!

Очі Ромєка заплющилися, він почав валитися вбік. Ітмар поклав його спиною на землю, затулив своєю рукою рану та крикнув Тіллану голосом, що дзвенів од відчаю:

– Врятуй його! 

– Я... – маг не зміг зізнатися, що ледь тримається на ногах, але бачити пораненого товариша і нічого не зробити теж не міг, тому закінчив втомлено, – я спробую. 

Вони з Ітмаром помінялися місцями, і Тіллан спрямував тьмяне світло своїх рук на груди хлопця, відчуваючи, що той ще живий. Чарівне світло ставало то яскравішим, то знов згасало, а маг дихав усе важче, немов не стояв на колінах, похитуючись, з витягнутими вниз руками, а біг з останніх сил, поки не впав поряд зі своїм пацієнтом. Вельда зойкнула та нахилилася над ним, а Ітмар – над Ромєком.

– Він зомлів, – сказала вона. – Ця битва його дуже виснажила. Чи вдалося йому вилікувати хлопця?

– Не зовсім, – Ітмар закотив нагору сорочку Ромєка й дивився на рану, яка  нікуди не поділася та виглядала посеред шкіри як овальна дірка з бордовими крайками. – Але кров, здається, уже не йде. Я зашию та перев'яжу, а ти подбай про мага. Постарайся, щоб він отямився. 

Ітмар казав на ходу, поспішаючи до коней, де дістав із сідельної сумки пакунок із засобами для лікування. Вельді, яка марно намагалася привести до тями коханого, він кинув флягу із водою:

–  Зараз він, напевне, захоче пити. Але  збережи трохи води для Ромєка, у нас її більше немає.

Однак згодом їм двом залишалося тільки дивитися, як двоє інших нерухомо лежать поруч на землі – один зі свіжою пов'язкою, що перетинала його груди, інший майже з таким саме білим обличчям. 

– Що тепер робити? – спитала Вельда стурбовано. Мертві тіла так і стояли перед її очима. Вона зізналася: – Мені тут страшно.

Ітмар привів коней, підняв та перекинув через сідла обличчями вниз спочатку Тіллана, а потім Ромєка, який глухо застогнав. Дівчина хмурилася, дивлячись на це. Вона сказала:

– Їм, напевне, незручно і боляче...

– Поки вони без тями, цього не відчувають. Від'їдемо хоч кудись звідси. Я бачив зверху, що вдалині є якась ферма. Я поведу цих коней, а ти порожніх.

Вельда пішла слідом, дивлячись, як обидва непритомні звисають із сідел вниз головою, як погойдуються їхні руки в такт крокам коней. Перемога над самим Крижаним магом її не тішила, бо все перевершувала тривога за Тіллана. Що з ним таке? Чого так довго не приходить до тями? А що як той маг щось зробив йому, якось нашкодив? Вона жаліла також пораненого хлопця. Хтось напав на нього, а вони навіть не помітили.