Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Раптом вони опинилися в кільці воїнів із гострими списами, направленими майже в їхні обличчя. А говорила якась дохла субстанція, що нагадувала холодець, який уже давно протух.

Ви чуєте? Вона, мабуть, уже народжує! Та що ви мелете! — вигукнув Лесик. Яке народжує? Та я її в очі не бачив! Які очі? — сказав холодець. У тебе дружина народжує, зятьок, а ти, нахабо, вирішив утекти? Та я не брав вашу напівпрозору доньку! Що ви мені тут городите? Та я вас зараз тут усіх...

З криком вигукнув Лесик, витираючи незрозумілі сльози, що з’явилися на його щоках невідомо звідки.
Лесик міг, так, він міг. Він міг би їх усіх розкидати та порубати, порубати на м’ясо, і його меч цього хотів.

Ви, гниди, на два кроки назад! Я сказав — назад!
Меч Лесика, схожий на серп, почав пульсувати та переливатися золотистими іскрами. Хлопці, вам це не потрібно! — голосно, але стримано промовив Тарас.
Він хоча й молодий, але його молодості вистачить з лихвою, щоб відправити вас у могилу. Краще не тисніть на нього, тим більше з такою справою, як одруження. Та ще й з дитиною — це лише додає жару.
Годі вам, ідіть собі з миром. Ми не з тих, хто рубає людей чи когось іншого на шматки без причини. Хіба що нас до цього змусять, а ви саме цим і займаєтесь. Ось до чого дитину довели. А в нього і так непростий тиждень випав. Ідіть з миром! Як людина вас прошу.

Тарас, неохоче, дістав із-за пазухи Міру, шепнув їй щось, і в мить у його руках опинилося довге спис. Матвій теж підготувався до бійки, ухопивши свій посох обома руками.

Ну, не хочете — як хочете, — сказало щось, схоже на димку, розвернулося і пішло, а з ним відступили всі, хто оточив хлопців. Отак просто? — здивувався Матвій. Тарасе, чому ти відразу з ними не поговорив, щоб відстали? Щойно ми спустилися з того летючого міста, вони причепилися. Ну треба ж було так від них утікати. Та хто знав, хто вони такі і якою силою володіють? Ми ж не дізналися. Щось не хочеться мені їхній бойовий дух перевіряти і що вони вміють. Якісь вони мутні, нечіткі. Звідки вони взялися — не розумію, і, якщо чесно, не хочу ні розуміти, ні задумуватися над тим, що сталося. Хочу просто відпочити і відіспатись. Матвію, можеш організувати щось перекусити? У мене пупок до хребта вже присох. Ну, зараз спробую, не знаю, чи вийде. Я ж тобі казав, що не завжди виходить. А ти постарайся, дуже постарайся. Лесик, заспокойся. Зараз побачиш фокус, а якщо не побачиш, то підеш когось зловиш нам на обід. Тільки ніяких жаб чи змій — у нас домовленість. До речі, Матвію, яка тут обстановка? Можемо ми тут табір розбити? Цілком можна. Я не відчуваю нічого небезпечного. Лесик, шукай дрова і готуй нічліг. Ми тут відпочинимо і подумаємо, що робити далі. Щось дуже багато всього сталося за той час, що ми разом. І слава богам, що з того міста нас уже винесло, і винесло з цього чортового Сліпого лісу. Чи доля нас таким чином врятувала, чи покарала — не знаю, що й думати. Я думаю, врятувала! — сказав Матвій. Поодинці ми б пропали ще до входу в ліс. Мене б люди розірвали на шматки. З двома, може, і впорався б, але не більше. Лесик так і лежав би біля лісу, тільки вже холодним. Сліпий його б не вилікував. Ну, за себе не знаю, як далеко сам зайшов би. І сам не знаю, — похилив голову Тарас. — Якби не цей малий, засранець, якого ми рятували, ну і самі врятувалися, сховавшись у цьому лісі від тих звірів, що палили село. Біля села я б і склав би кістки, вбиваючи тих, хто його палив.
Тож ну-бо розбивай табір і на чаклуй нам щось поїсти.

Поки Матвій щось там возився зі своїм посохом, Тарас оглянувся, намагаючись зрозуміти хоч приблизно, де вони опинилися. Вони вже були далеко не в лісі, і лісом тут і не пахло. Хоча, звичайно, це Матвію судити. Тарас усміхнувся сам собі.
За той час, що ми провели в небесному місті, воно значно перемістилося і забрало нас із собою. Куди — лише йому відомо. Але хоч вибралися звідти цілими, і ліс з його моторошними мешканцями вже позаду.

Не впізнаю я ці землі. Матвію, ти впізнаєш ці трави, ці дерева?
Матвій перервав розмову з посохом, вдихнув повними грудьми. Повітря знайоме, але де ми зараз знаходимося, я точно сказати не можу. Ну, а неточно скажеш? Ну, неточно ми від лісу на північ відлетіли, якщо точніше — на північний захід. Але наскільки далеко від лісу — сказати не можу. Ну, на цьому, так би мовити, дякую.

Матвій відвернувся і продовжував щось шепотіти.

Фрей, Фрей, чого мовчиш?
Матвій то ніжно гладив, то тряс свій посох, перекидаючи його з руки в руку, і говорив із ним. Ні, мабуть, це мені все причулося. Як вона говорила зі мною? Чи це він? Я тоді так і не розібрався. Та ні, це я говорив з тобою. Тобі не причулося, — знову роздався в голові знайомий голос. Ну, слава богам, а то я знову почав сумніватися у своєму розумовому стані.
Слухай, а ти можеш зробити щось поїсти? Накрити стіл із смаженими перепілками, варениками з шкварками, поросятком на вугіллі і... Я тобі що, кухарка, щоб готувати тобі та твоїм друзям? — закричав у голові Матвія. Та ти ж раніше робив такі фокуси, і нічого. Чого ти зараз так говориш? По-перше, це не робиться на замовлення, як ти собі уявив, і меню складатимеш, що тобі заманеться поїсти. Що складатимеш? Меню! Неважливо! Ти такого слова ще не знаєш. Так от, це не фокуси, а проникнення в кишеню реальності, і це не таке просте чаклунство, як тобі здається. Якщо на столі у тебе щось з’явиться, то десь воно зникне. Ніщо з повітря просто так не з’являється. Якщо в вельможі вкрасти трохи їжі, то він і не помітить втрати. А якщо я випадково заберу в селянина останній хліб, і він помре з голоду, що тоді? Та недобре тоді буде. А ти що, потрапляв до таких і забирав хліб? Та йди ти! Не потрапляв я до бідняка. Я тобі що, слуга?
Посох почав помітно тремтіти в руках Матвія. Матвію, я тобі на прикладі намагався пояснити, щоб ти зрозумів і більше не перепитував.
А по-друге, я хочу донести до тебе, що я тобі не слуга. І так не буде: "Подай, принеси". Зі мною треба говорити та спілкуватися, проявляючи повагу. В крайньому випадку просто попроси. Запам’ятай, я не потерплю неповаги до себе. Ясненько, — сказав Матвій, червоніючи. Та нічого тобі не "ясненько"! Та ні, чого ти, я все зрозумів. І з новим багажем знань запитаю тебе ще раз. Фрей, миленький, якщо тобі не складно, залізь у кишеню чогось там і знайди нам щось поїсти. Тільки поцуп не у бідняка, а краще у царя, і м’яса там, усякого м’яса, у нього візьми. Будь ласка. А то бачиш, Лесик розпалив непоганий багаття, тільки б йому дров вистачило ніч перечекати, і не довелося б палити чудо-деревом. Упертий, ну добре, хоч так уже краще. Над тобою ще попрацюю, над твоїм вихованням. Гаразд, зроблю вам поїсти.