Читати книгу - "#Галябезголови"

Галя стояла по коліна у холодному озері, по долоньках у воду лилася кров, яка витікала з перерізаних зап’ястків дівчини.

— Та ні! Ні! — Чорнобай увірвався на територію бази, біг до невістки, як навіжений, з горла виривалися не слова, звіряче виття.

— Та ні! — підбіг, підхопив дівчину на руки.

З озера! Поклав на лавку. Рвав на собі сорочку, тремтів, перев’язував тоненькі зап’ястки, аби зупинити кров, кидав на невістку ошелешені дикуваті погляди: не вмерла? Жива? Вона не рухалася, не плакала, не голосила. Мовчала, тільки трусилася від холоду і втрати крові. Дивилася повз Чорнобая тим страшним своїм відстороненим поглядом, і Чорнобай тільки зараз розшифрував його. І зрозумів, чому його так жахав той Галин погляд.

— Ти не зупиниш мене, — казали сині очі. — Ніхто мене не зупинить…

Та хіба? Розгнівався! Міцніше перев’язав дівочі зап’ястки, укрив Галю своєю курткою, дістав мобільний і навіть подумав: добре, що так усе обернулося, бо тепер є вагомий привід викликати лікаря. А у Чорнобая навіть є такий! Ігор Петрович Корчак, інфекціоніст, який спеціалізується на лікуванні ВІЛ-СНІДу.

— Лікаря викличу, — сказав Галі.

Повернула голову. Дивилася Чорнобаєві прямо в очі.

— Ні… — прошепотіла.

Із таким значенням прошепотіла, Чорнобай зрозумів: як не послухається, все стане ще гірше. Відключив дзвінок. І вже хотів було крикнути грізно, що і без лікаря у змозі Галі допомогти, тільки хай припинить казати «ні», бо тепер він точно її не послухає! Та Галя раптом здригнулася судомно і знепритомніла.

— Ну... Або так, — буркнув Чорнобай, підхопив невістку на руки, швидко пішов до хвіртки, яка виводила на стежину до його хатини.

До ще теплого каміна дістався за двадцять хвилин, бо не йшов — прокладав рятівний шлях до життя: ламав кущі, і зламав би все, що стало б на дорозі, сунув навпростець, притискаючи до грудей кволу дівчинку.

— Потерпи, вже скоро, — повторював.

Хвалив себе: добре, що не пошкодував грошей, часу і сил, аби мати свій власний прихисток не просто у цьому неймовірному лісі, а й на всій землі. «Не можна було Галю на базі залишати, бо вже на ранок такі би плітки містом рознеслися — тільки б гірше Галі зробили!» — думав. Поклав дівчину на диван поряд із каміном, приніс гарячої води, нагрів до теплого червоне вино.

— Пий! — наказав, коли протер теплими вологими серветками руки і ноги невістки, вона розплющила очі і Чорнобай простягнув їй важку керамічну теплу чашку.

— Це… не допоможе, — слабко прошепотіла Галя.

— Та заради Бога! Як хочеш! — крикнув. — Але не моїми руками! Ти мене почула?! Не моїми руками!

Галя ошелешено завмерла, наче згадала щось дуже важливе, чим не можна нехтувати.

— Пий! — повторив Чорнобай.

Галя простягнула рученята. Взяла важку керамічну чашку, зробила один ковток, другий… Чорнобай відчув: під кадик — сльози. «Куди я падаю?!» — промайнула приголомшлива думка. Вискочив надвір. Стояв на ґанку чарівної хатинки, по щоках текли сльози, і аби припинити це неподобство, Чорнобай спробував пригадати, коли востаннє плакав. «Здається, коли у п’ять років з гойдалки зістрибнув і ногу зламав. Бо коли мама померла, я… вже не плакав, — подумав. — Я і зараз сльозами вмиваюся не через Галю, — признався собі. — Через те, що програв! Бо вона не зупиниться. Однаково щось утне і вкоротить собі віку, а я… Я не маю сили повернути їй жагу до життя».

Витер сльози.

— Але я ще спробую…

Льоня Бурсак ненавидів ті дні, коли шеф починав чергову війну і переходив у режим цілодобової мобілізаційної готовності, бо такої ж готовності Орест Валерійович Гашинський вимагав і від свого оточення. Та, на відміну від народного депутата, в оточення Гашинського не було магічних пігулок, які повертали б їм бадьорість, ясну голову і майже звірячу агресивність. А от Орест Валерійович регулярно ковтав хімічну гидоту у капсулах коричневого кольору, яку йому привозили з Південної Америки, тож у нього вистачало сил висмоктувати душу не тільки з ворогів, а і з помічників, референтів, консультантів, бодігардів, покоївок, дружини, дітей, коханок і навіть двох кавказьких вівчарок, які бігали подвір’ям депутатського маєтку під Києвом.

Та війна, яку нардеп оголосив невідомим ворогам нині, відрізнялася від усіх попередніх. Гашинського не просто пограбували майже на мільйон! Мільйон — то таке. Орест Валерійович мізер компенсував миттєво, бо три аптеки подружжя Жадкіних уже працювали на нього. Та заради мерзенних грошей якийсь покидьок зарізав депутатську маму, а також пограбував її дім.

— Поки не знайдемо кейс і вбивцю, ніхто не ляже спати! — пообіцяв оточенню, і то була не фігура мови.

Тож, коли сімнадцятого березня увечері полковник Жадкін повідомив Гашинському про автівку, яку вирахували копи, Льоня зрозумів: цієї ночі йому теж не вдасться прикласти голову до подушки. Та альтернативи не існувало!

— Куди тепер, шефе? — спитав Гашинського, коли збуджений нардеп вискочив з Головного управління національної поліції у місті Києві після ідентифікації «міні-купера», Галі, Юрка Консуматенка і кота разом з ошийником.

— Всі в офіс! — наказав Орест Валерійович. — Проведемо термінову нараду!

Термінові наради в офісі були ще одним бзиком нардепа: щомісяця перевіряв свій кабінет на наявність прослуховуючих пристроїв, вів ділові розмови тільки там. І варто було пхатися на Велику Житомирську, де розташовувався офіс Гашинського, щоби шеф скривив пику і повідомив:

— Льоню, візьми пару охоронців і чеши до копів!

— Шефе, ми тільки-но від копів!

— Пащу захлопнув! — крикнув Гашинський. — Я залишаюся тут і чекаю результатів твоєї роботи, мудак ти балакливий! Щоби вже за годину доповів мені про маршрут того довбаного і брудного, як сама багнюка, «міні-купера»!

Льоня не поїхав знову до полковника Жадкіна. Зв’язався із слідчим Зубенком, тицьнув йому сотню баксів, і слідчий без вагань погодився залишитися на роботі, щоб за ніч через відео з камер спостереження відслідкувати подальший маршрут брудно-зеленого «міні-купера».

Під ранок блідий знервований Льоня Бурсак повернувся до нардепівського офісу на Великій Житомирській і уздрів бадьорого шефа за грою у більярд.

— Ви, покидьки, взагалі знаєте, хто я такий? Я вас всіх, суки, порішу! — цідив Орест Валерійович, вганяючи кулі у лузу.

«Господи, коли ж ти вже сконаєш, козел?!» — подумав Льоня засмучено, махнув нардепові рукою, привертаючи його увагу.

— Шефе! Дещо є!

— І це все?! — Гашинський ледь не луснув від злості, коли побачив маршрут «міні-купера», який закінчувався у Козельці,