Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Я мовчала, схиливши голову.

...Перші кілька днів мені доручали мити підлогу в нескінченних коридорах будинку. Слуги поводилися зі мною відчужено і стримано, лише мажордом зрідка звертався до мене, передаючи накази пана Ремо. Не варто було й сподіватися на те, що хтось виявить до мене співчуття - Ремо Альмасіо викликав у них ще більший страх, ніж у мене. Мабуть, слугам у цьому будинку довелося стати свідками багатьох жахливих сцен, які позбавили їх усякого бажання не коритися наказам свого пана. Якщо слуг у будинку Еттані частенько можна було застати за балаканиною, за сміхом або байдикуванням, то челядь будинку Альмасіо більше була схожа на тихих привидів, які не дозволяли собі жодного зайвого звуку або поруху тіла.

Цілими днями я тягала важкі відра з водою від колодязя, що розташовувався за будинком, і невміло терла мостини щіткою, майже щоразу отримуючи вказівки від мажордома переробити свою роботу. Незабаром шкіра на моїх руках, незвичних до такої праці, почервоніла і почала тріскатися. Не пройшло мені даром і купання в крижаній воді - я завжди вирізнялася міцним здоров'ям, і якби після того випадку мені дали полежати в теплому ліжку, та випити гарячого вина, то застуда одразу б відступила. Але нікому не було діла до мого самопочуття, а скаржитися я боялася, пам'ятаючи про слова Ремо. З кожним днем мені ставало дедалі гірше, хвороба повільно, але вірно робила свою справу. Спала я в загальній кімнаті з іншими служницями - мені кинули матрац у вільному кутку, і коли мій кашель почав усіх дошкуляти ночами, звістка про мою хворобу дійшла до пана Альмасіо.

Він підійшов непомітно до мене, коли я драїла підлогу, стоячи на колінах. Надсадний кашель майже безперервно стрясав моє тіло, тож я майже нічого не чула, і, запізно помітивши пана Альмасіо, інстинктивно відскочила назад так, що ледь не впала. Він дивився на мене з гидливістю, і це було зрозуміло: за кілька днів мій вигляд став справді відразливим. Хвороба і виснажлива праця нікого не прикрашають, а я, до того ж, була вдягнена в стару чужу сукню, абияк підхоплену потертим поясом. Огрубілі руки кровоточили, а волосся, розпатлане й немите, я ховала під брудною хусткою. Думки Ремо, які той і не намагався приховувати, легко читалися на його обличчі, і я ледве стримувалася, щоб не підхопитися на ноги й не побігти світ за очі, щоб не зазнавати далі подібного приниження.

- Чи не хочеш ти, Годе, - ласкаво і злісно водночас вимовив пан Альмасіо, - гарненько попросити мене, щоб тобі дали відпочити, та дозволили погрітися біля вогню?

Я похмуро дивилася на нього, не вимовляючи ні слова.

- Ти даремно думаєш, що я потурбуюсь про твоє здоров'я через те, що ти мені потрібна живою, - продовжив Ремо. - Зізнаюся, не вважаю затію з весіллям таким вже винахідливим задумом - іноді я сумніваюся, чи варто затівати стільки метушні заради Віко. Його я можу вбити й іншим разом, анітрохи не втративши у приємних враженнях. Якщо ж ти хочеш, щоб я зглянувся над тобою і дозволив дожити до дня весілля, то благай мене як слід.

Нічого не сказавши, я знову почала шкребти мостини, хриплячи і кашляючи.

- Але ж ти так і не попросила в мене вибачення, - сказав задумливо він. - Можливо, зараз твоє щире каяття могло б зіслужити добру службу. Ти ослабла. Я бачу, як тремтять твої руки. Хвороба швидко вичавить із тебе всі соки, ще кілька днів - і ти зляжеш.

«Чорт забирай, я не буду грати у ваші ігри, пане Альмасіо! - думала я, вже не помічаючи нічого перед собою через багряні плями, що спалахували перед моїми запаленими очима. - Вже такої радості я вам не подарую».

Так і не дочекавшись моєї відповіді, Ремо пішов.

Через кілька хвилин до мене підійшов мажордом і сказав, що за наказом пана Альмасіо, мене відправляють працювати в сад.

- У дальньому кутку є невелика кам'яниста пустка, де нічого зроду не росло. Це завжди засмучувало пана Альмасіо, - говорив він, поки я йшла за ним. - Будеш збирати там каміння і відносити його до урвища. Садівник дасть тобі всі інструменти, працювати будеш дотемна.

...За ті кілька днів, що я пробула в будинку Альмасіо, світ дещо змінився - погода, немов відгукуючись на моє лихо, помінялася з сонячної на похмуру. Осінь прощалася з Іллірією, і на зміну їй ось-ось мала прийти холодна дощова зима. Чи то вітер приніс туман з моря, чи то дрібний дощ-мрячка огорнув голі дерева серпанком. Алеї зникали в білястій імлі, тож іноді мені ввижалося, начебто я вже померла і похмурий провідник веде мене нескінченними стежками потойбічного світу. Я згадала, як зовсім нещодавно цей сад прикрасили до весілля Флорен і одразу ж помітила обривок червоної стрічки, що залишилася від того часу. Вона ще не встигла вицвісти, тільки потемніла від вологи.

Стара пошарпана сукня не здатна була зігріти мене в таку кепську погоду, і я, тремтячи чи то від ознобу, чи то від холоду, розуміла, що пан Ремо все ще бажає почути, як я принижено випрошую у нього дещицю поблажливості. Звичайно ж, він свідомо вибрав для мене непосильне завдання. Замерзлі пальці не корилися мені, і навіть найлегші камені вислизали з рук, коли я намагалася їх підняти. Що вже казати про заступ, яким я могла хіба що розбризкувати бруд. Вимастившись з ніг до голови, я, не відчуваючи власних пальців, намагалася вхопитися за черговий уламок стародавнього валуна, щоб трохи його розхитати. Але навіть на це йшло стільки часу, що було ясно: розчистити кам'янистий безплідний п'ятачок я не змогла б і за кілька років. Пан Альмасіо знав, що після того, як я змерзну на холодному вітрі, хвороба одразу ж здолає мене, і вважав, що мені не залишиться нічого іншого, крім як приповзти до його ніг, щоб жалібним каяттям вимолити собі хоч трохи спокою в теплі.