Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Адам

 

Адам і Патрик стояли за скляними дверима, спостерігаючи, як Скарлет кашляла і захлиналась водою.

–Господи… Скарлет!– смикав ручку Адам.– Треба розбити скло, дай мені щось.

–Стій, Адаме. Не треба.

–Що?– не повірив власним вухам він.– Я маю допомогти!

–Якщо ти втрутишся, це може погіршити стан справ. Скарлет сильна, вона впорається з цим.

–Так. Вона сильна, але я не можу дивитись на це. Їй боляче. Поглянь! Вона ж вмирає!

–Так працює ця система.– спокійно відповів Патрик.

–Як? Вивертає душу назовні? Вбиває нахрін?

–Вона не загине у симуляції до закінчення фази швидкого сну. Якби вона сконцентрувалась, то змогла б переконати мозок, що це ілюзія.

–Сконцентрувалась? Ти кепкуєш?  Тобі доводилось тонути на суші, Патрику? Яка тут може бути концентрація?

–Я розумію.–спокійно відповів Патрик.– Але ми не можемо втручатись. Просто стій тут.

–Як ти можеш дивитись на це?–хитав головою Адам.

–Ніяк. –похмуро відповів він, відвертаючись.

–Але дивишся.

–Бо я винен в цьому, це з мого сюжету взяли ідею витягти з людини найглибші страхи, біль і спогади. – потер перенісся він.– Я дивлюсь на це, бо я маю відчувати те, що я відчуваю. Провину.

Адаму було начхати на жертовність Патрика чи його провину. Він дивився на Скарлет, як вона бореться з усім, що ця симуляція звалила на її плечі і його розпирало від несправедливості і бажання втрутитись і витягти її звідти. Він дивувався всьому, що бачив по ту сторону скла. Звісно, вони всі тут мають певну силу, що не дозволила їм здатись свого часу, але знати, як хтось вистояв у кризу і бачити, як це відбувається на твоїх очах було геть різним. Він був захоплений цим і це водночас нищило його. Бо якщо всіх сильних людей гартує біль, то чи варто воно тієї сили?

Скарлет в якийсь момент просто припинила кашляти. Тепер вона лежала на підлозі із заплющеними очима. Одна рука була відкинута вбік, інша притиснута до грудей. Адам відчув, як тривога запульсувала на шиї, прямо там, де був його прискорений пульс.

–Патрику, вона не рухається.

–Ми не можемо втручатися.– повторив він.

Адам поглянув на хлопця, відчуваючи напад роздратування.

–Вона, бляха, загине!– крикнув він.

–Адаме…–почав був Патрик.

–Ні!–перебив його Адам.– Ти пробачиш собі її смерть? Бо я ні!

–Якщо ти підеш туди – відкриєш новий етап проєкції. Ви знову блукатимете в пошуках виходу.

–Та, начхати!–смикнув двері він.

–Ти не можеш піти туди.

–Яка альтернатива? Стояти тут і чекати чи завершиться АСС?

–Ні, але…

–Але що?–знову перебив він. –Що, як вона не прокинеться?

–Вона прокинеться.–впевнено сказав Патрик.

–А якщо ні?! Що буде, якщо заснути у середині АСС?

–А чим ти допоможеш? – крикнув Патрик, не стримавшись.– Думаєш непрямий масаж серця спрацює в симуляції?

–Я маю зробити хоч щось!

Патрик мовчки дивився на Скарлет. Здавалось ніби він подумки благає її прокинутись і прийти до них. Але дівчина не рухалась.

Адам дістав свій світловий меч і з усієї сили вгатив ним по склу. Те розбилось на сотні уламків під ногами, увійшовши у розбите вікно, від якого лишилась тільки рама, з маленькими гострими скельцями, що були притиснуті до обідку, він кинув меч і побіг до Скарлет, впавши колінами прямо у воду, що розтікалась довкола неї.

Адам відчував, як страх стискає його зсередини, холодними лезами впиваючись у ребра. Його серце калатало, що геть не поєднувалось із рівним ритмом її грудей, що повільно здіймались і опускались. Так, вона дихала, але це аж ніяк не зменшувало його хвилювання. Її обличчя було вільним від звичної напруги, сповненим спокою, повністю розслабленим, навіть мирним. Не було звичної складки між бровами, коли вона хмурилась(а робила це вона часто), губи не були стиснуті у фігурну лінію, а були трохи відкриті. Через це її обличчя здавалося незнайомим, майже чужим. Це лякало. Він не міг дозволити їй залишитися тут. Самотньою, загубленою у хибній реальності.

Він затамував подих, бо раптом згадав, як припав до бездиханного тіла Кортні, тоді, у клубі, коли знайшов її на підлозі. Спогад про померлу дівчину був, як розжарена куля, що ковзнула десь глибоко в грудях, залишаючи пекучий слід. Тоді він не зміг нічого зробити. Але зараз… Зараз він мав врятувати Скарлет, не дозволити їй просто зникнути. Адам прогнав спогад і підняв дівчину, поклавши її плечі та голову собі на коліна.

–Скарлет…Якщо ти мене чуєш, будь ласка прокинься. – благав він, провівши рукою по її щоці, стираючи пальцем сльози, що продовжували повільно текти з-під її вій.– Знаю, ти не віриш у це, але ти не помираєш. Ти не захлинаєшся, ти жива, і ти у симуляції. Це все ілюзія, ти можеш розплющити очі прямо зараз. Повір мені. Ти це можеш. Ти не сама, я тут, поруч. І Патрик…– він озирнувся на скляну стіну, з якої прийшов, але її вже не було.– Десь там, мабуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍