Читати книгу - "Вибрані листи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І знову живий голос: «Якось, — веде далі Пліній Молодший, — дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять»… А ось — кінцівка цього листа, його емоційний, «ударний», підсумок: «Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?» Впродовж «Листів», зауважмо принагідно, їх автор, наче мимохідь, робить начерки й до власного портрета; тут — чи не найважливіший з них: справжня, а не вдавана скромність, вміння тверезо оцінювати свій хист і свої літературні досягнення; іноді — наважується й на похвальний штрих: «…серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом…»; а щоб не видатися хвальком, одразу додає й психологічне спостереження: «…думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха» (VI, 20).
Працюючи над портретом свого дядька, Пліній часто вдається до особливо шанованого античними письменниками зображувального засобу — контрасту. Освіченого, твердого мужа, того, хто не просто багато знає, а кого ті знання сформували, викарбували його вдачу, — протиставляє іншим, усім тим, хто у смертельній небезпеці керується не розумом, а страхом: «У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом» (VI, 16), «…піднімається на корабель […] з твердим наміром допомогти іншим […] поспішає туди, звідки інші тікають, — навпрямець, несхитним кермом, впрост до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати». Жага пізнання «природи речей» (відчуваємо тут і Лукреціїв запал) бере гору над страхом, що живиться незнанням. І далі: «…прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий». А тоді — «…він вирішив поспати, і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний; відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню». Таким штрихом — спокоєм, що протиставлений загальному сум'яттю, — й завершує Пліній портрет свого дядька: «Коли настав день […] його тіло знайшли неушкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім своїм видом був схожий не на мертвого, а на сплячого».
Серед портретів, штрихи до яких відчитуємо у «Листах», — також менше відомі або й зовсім невідомі постаті. З-поміж них — подібний до Плінія Старшого своєю дисципліною, обов'язковістю й цінуванням часу Вестріцій Спурінна, чиє життя — «то сама впорядкованість» (III, 1). У листі — докладно про перебіг його дня, де все, «навіть дрібниці, повторюються за певним порядком, мовби колом ідуть», — усе те, чим він «протистоїть старості»; у тому протистоянні й фізичні вправи («…після купелі, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м'ячем»), та головне — думка; як зі стилосом у руці («пише, латиною і грекою, вельми поважну, витончену лірику»), так — і в бесіді: «Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону».
Життя Спурінни — зразок дозвілля, на яке заслужила собі людина, гідно, як «справу честі», сповнивши свої обов'язки в активному житті. І знову характерний для листів підсумок: «Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух, не прив'януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність». А далі, останнім акордом листа, — вже наче й не проза, а щось схоже за стилем на поетичні листи (послання) Горація: мрія Плінія про таке дозвілля (коли суджено буде сягнути тієї життєвої риси — старості) наразі бедоганним ладом і спокоєм життя Спурінни світить йому «у каламутному крутежі безконечних справ». І врешті — інтелектуальна, іноді й риторичною фігурою увиразнена, Плінієва усмішка, якою він любить завершувати свої листи: «А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене у суд із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде дорікнути».
Кількома штрихами накреслено портрет таки відомої особи — римського мужа, заслуженого громадянина, державного діяча Вергінія Руфа, що був вихователем автора «Листів» (II, 1). Щасливим був до кінця (Пліній описує величний, влаштований на державний кошт його похорон), бо, нічим не заплямувавши себе, «не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю через його чесноти […] відійшов насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився». Наче два погляди зустрілися: того, хто заздрісно й злобно дивиться на чужі чесноти, — і того, хто незмигно, спокійно дивиться йому у вічі; це — штрих до портрета стоїчного мужа, яким бачимо його в зачині Горацієвої оди (III, 3): «Хто чесно вік свій, в правді, живе — тому / Ні люд у чварах скорий до злочину, / Ні погляд грізного тирана / Думки не збурять, ні Австер буйний…»; принагідно можемо оцінити щиру приязнь, навіть любов Плінія до свого вихователя,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані листи», після закриття браузера.