Читати книгу - "Вибрані листи"

його глибоку вдячність — рису, яку античні вважали першою, найважливішою ознакою благородства.

Були, одначе, й такі, що передчасно сходили з «бігової доріжки»: «Теренцій Юніор, бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції, відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля» (VII, 25). І знову контраст: Пліній, завітавши до Юніора на його запрошення, почав, було, розмову про господарство (про що ж, мовляв, іще з селянином?), але той тактовно звернув на поважні, літературні, теми. Далі — щире захоплення Плінія: вправністю господаря в усьому, блискучим володінням і латинською, і грецькою мовами, начитаністю, врешті, й тактом: не хизувався своїми знаннями, не присоромив гостя, що теж належить до «humanitas», а лише непомітно звернув бесіду цікавою для себе стежкою. Під кінець листа — висновок: «Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту» (таким «селюхом», до речі, видавався і Вергілій, про що Горацій, багато інших письменників давнини).

У тій ледь не новелістичній, психологічно-настроєвій атмосфері й постають перед нами образи двох бесідників: один, хто обрав село й дозвілля, другий — хто ще увесь в обов'язках. Завдяки майстерності Плінія — присутній при тій розмові й читач. Хочемо у тій атмосфері побути, послухати, про що і як розмовляють два римські інтелігенти, поміж якими ця межа, яку так важко переступити: обов'язки — й дозвільні студії. Домальовуємо собі їхнє прощання. Після традиційного «Vale!» кожен залишається при своєму: один зі своїм дозвіллям, другий — з обов'язками. Вгадуємо навіть думки Плінія, що навідують його в таких ситуаціях, як у листі до Канінія (II, 8): «Не можу сказати «заздрю», лишень сумую, що я того позбавлений… Невже ж то ніколи не обрубаю, якщо вже розв'язати їх годі, ті пута, що так мене опутали? Гадаю, що ніколи». І не помилився…

Не сходимо зі стежки того настрою, близького чи не кожному, хто живе у щораз багатші на ті пута новітні часи, у дедалі розбурханішому житейському морі. Несподівано, з образом моря, згадуємо Плінієвого попередника в епістолярному жанрі, Сенеку, один з його листів до Луцілія (77), де ще виразніший новелістичний зачин, ще разючіший контраст душевного стану автора листів — і гамірного люду, що очікує прибуття кораблів з Александрії, а з ними — листовних новин: «Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом відчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів — хоч і мав їх отримати — від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і загалом, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити…» У схожих бажаннях зізнавався й Горацій в поетичному листі до свого приятеля: «Знаєш, який той Лебед: містечко, глухіше від скромних / Габій або й од Фіден; але я б не відмовивсь там жити: / Там я забув би своїх і там, усіма позабутий, / Зором спокійним відтіль озирав би я море шалене» (І, 11). Отож, припускаємо, саме в такому настрої, з такими думками й візіями, Пліній, сказавши Юніорові «Vale!», знову хоч-не-хоч пустився в те море…

У галереї Плінієвих портретів чи не найзворушливіші — жіночі. З особливою любов’ю і ніжністю пише він своїй дружині Кальпурнії. Принагідно згадуємо поетичні листи, які й своїй дружині надсилав вигнанець Овідій. Та якщо в Овідієвих листах справді аж надто багато риторики і, можливо, трохи нещирості, то у Плінія щирість і мистецька довершеність — єдине. Варто приглянутись хоча б до двох листовних мініатюр (VI, 7 і VII, 5). Навіть у тих мініатюрах — згадані «кадри»: бачимо, дарма що жодним штрихом не обрисований, образ Кальпурнії: у неї, в дорогий йому образ (imago) дружини, не в змозі заснути, вдивляється сам один у своїй спальні Пліній. Бачимо — як «самі ноги його ведуть» у її покій; як, постоявши там, повертається, сумний і похнюплений, наче прогнаний, «з порожнього порога»; як торкається її листів, перечитує їх. Бачимо і її — його очима: як заходить у покій свого мужа, торкається його книжок і при них, «мовби то були якісь теплі лікарські оклади», заспокоюється (тема «людина й речі» чітко намічена й у Плінія). Не одне ще можемо вичитати, не одне побачити з тих двох, де всього декілька фраз, Плінієвих листів, написаних elegantissime і, водночас, — найщиріше (simplicissime), от лише читати їх, як і все, що виходило з-під стилоса античних, потрібно не поверхнево, пробігаючи оком, а пильно, studiose, навіть — studiosissime.

Серед жіночих портретів, буквально одним штрихом, — постать Плінієвої краянки, жительки його родинного Комо. Коротенький лист (VI, 24) знову ж виразно новелістичної тональності: «Якось я плив по нашому Ларію, і тут мій приятель, уже старший чоловік, показав мені віллу й кімнату, що виступала над самим озером. «Он звідти, — сказав він, — наша краянка разом з чоловіком кинулась у воду»… Далі — коротка історія: того чоловіка мучила невиліковна хвороба — якісь гнояки «на приховуваних від ока місцях»; жінка, пересвідчившись, що хвороба невиліковна, прийняла рішення за них обох: прив’язавши себе до чоловіка, кинулася з ним в озеро. Одним штрихом — бо, мов у перелітній світлині, бачимо і той ґанок, що виступає над водним плесом, і тих двох, що летять, вже справді у нерозривних обіймах, в озерну глибінь, щоб уже звідти не випірнути.

Ця новелістична історія, композиційно, — наче в обрамленні; вона й починається цікавим спостереженням («Як то багато важить, хто саме те чи інше вчинив…»), і закінчується конкретним підсумком: «Отож про цей вчинок я, краянин тієї жінки, почув нещодавно, а міг і не почути, й не тому, що він не такий славний, як той, що його вчинила Аррія, а тому, що вчинила його — жінка невідома». І ще один важливий штрих до портрета самого Плінія: автор «Листів» прагне врятувати від забуття не лише своє ім’я, а й кожної людини, хай вона знатна (nobilis), а хай і незнатного роду (obscura), тільки б величним був її вчинок, а це, погодьмося, не менша заслуга, аніж урятувати людину від смерті фізичної.

«Як той, що його вчинила Аррія […], яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті» (III, 16): коли він хворів, мужньо приховувала