Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

терапії»: «Вас жахає думка про судові позови. Ви, психотерапевти-гуманісти, стелитеся перед адвокатами і водночас закликаєте своїх психічно хворих пацієнтів хапатися за свободу обома руками. Ви справді гадаєте, що я можу з вами позиватися? Ще погано мене знаєте, га, Сеймуре? Ви ж бо рятуєте моє життя. І я вас люблю!»

І знаєте, Ернесте, вона таки мала рацію. Поцілила просто в яблучко. Я й справді боявся. Захищав свої правила навіть тоді, коли чітко усвідомлював, що вони завдають терапії шкоди. Ставив своє боягузтво, острах з приводу скромної кар’єри понад її інтереси. І дійсно, якщо кинути на ситуацію неупереджений погляд, я таки дозволяв їй сидіти поряд і тримати мене за руку. Відверто кажучи, щоразу, коли я дозволяв їй це робити, терапія ставала ефективнішою — Белль менше захищалася, більше мені довіряла й краще пізнавала свій внутрішній світ.

Що-що? Чи є взагалі у психотерапії поняття непорушних бар’єрів? Безперечно. Послухайте-но, Ернесте, я мав проблему: Белль кидалася на них, мов той бик на червону ганчірку. Щоразу — кожнісінького разу, — коли я встановлював чіткі межі, вона починала їх розхитувати. Почала носити одяг, який щільно облягав тіло, або ж прозорі блузки, під якими не було бюстгальтера. Коли ж я це зауважував, Белль висміювала мої вікторіанські погляди на тіло. Вона казала, що я хочу пізнати кожний вигин її свідомості, тоді як її шкіра й тіло для мене були табу. Кілька разів Белль скаржилася на ущільнення в грудях і просила її оглянути, чого я, звісно ж, не робив. Нею оволоділа думка про секс зі мною, і вона цілісінькими годинами вмовляла мене переспати з нею хоча б раз. Одним із її аргументів було те, що цей «разовий» секс допоможе позбутися одержимості. Мовляв, вона дізнається, що в цьому немає нічого особливого чи магічного, а тому звільниться від такої ідеї і зможе думати про інші речі в її житті.

Як я почувався під час такої «сексуальної кампанії»? Гарне запитання, Ернесте, та чи стосується воно нашого розслідування?

Ви не певні? Ось що справді видається важливим — те, що я зробив, і саме за це мене засуджують, бо ж ідеться аж ніяк не про те, що я відчував чи думав. Коли відбувається суд Лінча, до таких речей усім байдуже. Та, якщо ви на кілька хвилин вимкнете свій диктофон, я вам розповім. Вважайте, що це інструкція. Ви ж читали «Листи до молодого поета» Рільке, чи не так? Тоді нехай це буде моїм листом до молодого психотерапевта.

Гаразд. І ручку теж, Ернесте. Покладіть її і трохи послухайте. Ви хочете знати, як це на мене вплинуло? Красива жінка, одержима мною, яка цілісінькими днями мастурбує, невпинно про мене думаючи, благає зайнятися з нею сексом, без кінця-краю ділиться фантазіями з моєю участю: як вона розмазує мою сперму по своєму обличчю, як додає її до шоколадного печива… Тож, на вашу думку, як я міг почуватися? Погляньте на мене! Дві палиці, з кожним днем почуваюся більш кепсько, відразливий вигляд: обличчя вже проковтнули зморшки, тіло слабке, я просто розпадаюся на шматки.

Мушу визнати — я тільки людина. Тож моя незворушність почала танути. Я думав про неї, коли одягався перед нашими зустрічами. Яку сорочку обрати? Вона ненавиділа широкі підтяжки — казала, що вони надають мені самовдоволеного вигляду. А лосьйон після гоління? Їй подобався «Royall Lyme», а не «Mennen», і я щораз не міг визначитися, який із них використати. Здебільшого бризкав на себе «Royall Lyme». Одного разу в тенісному клубі Белль познайомилася з моїм колегою — справжнім недоумком і нарцисом, який завжди був моїм конкурентом. Щойно вона дізналася про наше з ним знайомство, як одразу завела розмову про мене. Те, що він мав до мене стосунок, її страшенно збудило, і вона тієї ж миті пішла до нього додому. Тільки уявіть: цього ідіота затягла до ліжка розкішна жінка, а він і гадки не мав, що все це — через мене. А сказати йому про це я не можу. Сміх та й годі!

Але мати сильні почуття до пацієнта — це одне, а от показувати їх — зовсім інше. Я щосили з цим боровся: брався до самоаналізу, часто консультувався з друзями та намагався вирішити проблему під час наших із нею зустрічей. Я безупинно казав їй, що за жодних обставин не займатимуся з нею сексом, бо якщо дозволю це, то не зможу собі цього пробачити. Зауважував, що їй значно більше потрібен кваліфікований, дбайливий психотерапевт, а не старий і кульгавий коханець. Водночас я визнавав, що вона мене приваб­лювала. А тому сказав, що їй не варто сидіти надто близько, оскільки фізичний контакт мене збуджує, тож як психотерапевт я стаю менш ефективним. Я схилявся до авторитарної позиції: наполягав на тому, що моя далекоглядність набагато краща, аніж її, що мені відомо про терапію те, про що вона поки що й гадки не має.

Авжеж-авжеж, можете ввімкнути свій диктофон. Гадаю, я дав вичерпну відповідь на запитання про мої відчуття. Тож ми працювали за таких умов близько року, намагаючись побороти сплески симптомів. У неї траплялося чимало зривів, та загалом справи йшли добре. Я знав, що її неможливо вилікувати, і тільки «стримував» Белль, забезпечуючи стабільне середовище, дбаючи про її безпеку від одного сеансу до іншого. І водночас відчував, як цокає годинник: вона ставала дедалі неспокійнішою і втомленою.

А тоді одного дня страшенно виснажена Белль з’явилася в моєму офісі. Якраз тоді на вулицях почали пропонувати якийсь новий і дуже чистий наркотик, тож вона зауважила, що замислюється над тим, аби прикупити собі трохи героїну. «Я вже не можу так жити — це суцільне розчарування, — мовила Белль. — Мов проклята, намагаюся вирішити цю проблему, але мені вже бракує сил. Я знаю себе — о, добре знаю… знаю, на що я здатна. На цьому світі мене тримаєте тільки ви, і я хочу з вами працювати. Гадаю, я це можу. Але мені потрібен стимул! Так-так, Сеймуре, я знаю, що ви зараз скажете, я знаю ваші фрази напам’ять. Ви хочете сказати, що в мене вже є стимул — і це краще життя, краще ставлення до самої себе, відсутність бажання вбити себе, самоповага. Та цього мало. Усе це надто далеко від мене. Надто химерно. Мені треба те, до чого можна доторкнутися. Я хочу цього торкатися!»

Я почав говорити щось заспокійливе, однак Белль мене перервала. Її відчай досяг краю й породив відчайдушну пропозицію. «Сеймуре, попрацюй зі мною. У той спосіб, який запропоную я. Благаю! Якщо протягом року я залишатимусь чистою — справді чистою, і ти знаєш, про що йдеться: жодних наркотиків, блювоти, сцен у барах, порізів, анічогісінько, — тоді ти даси мені винагороду. Пообіцяй, що на тиждень відвезеш мене на Гаваї. І ми поїдемо туди як чоловік і жінка, а не як мозкоправ і пацієнтка. Не треба цих усмішок, Сеймуре, я кажу це серйозно — справді. Мені це потрібно. Сеймуре, хоча б раз у житті постав мої потреби вище за правила. Попрацюй зі мною в цьому напрямку».

Поїхати з нею на Гаваї на тиждень? Бачу, ви усміхаєтеся, Ернесте, те саме тоді зробив і я. Нечувано! Я зробив те, що зробили б і ви, — висміяв цю пропозицію. Намагався відкинути цю ідею, як доти відкидав усі пропозиції Белль, що могли мене скомпрометувати. Але цього разу мої зусилля були марними. У її поведінці простежувалася якась зловісна