Читати книгу - "Досить Катрін"

розмовляли, бо Колін відмовився від усіх спроб зав’язати дружбу з усіма, кого звали не Катріна. Він ненавидів майже всіх учнів у Калмані, й це не дивно, адже більшість щиро відповідала йому взаємністю.

Якось на занятті Колін підняв руку і пан Соренстейн запитав: «Що, Коліне?» Хлопець притискав руку до лівого ока під окулярами — вочевидь, йому там щось муляло.

— Можна мені вийти на хвилинку? — запитав він.

— Щось важливе?

— Здається, мені вія потрапила у зіничний сфінктер, — відповів Колін, і клас вибухнув сміхом. Учитель відпустив його, і Колін пішов до вбиральні, де перед дзеркалом витягнув вію з ока, саме в тому місці, до речі, де розташований зіничний сфінктер.

Після заняття Гассан побачив Коліна на широких кам’яних сходах на чорному ході до школи: той жував сендвіч із арахісовим маслом, але без традиційного фруктового желе.

— Послухай, — сказав Гассан, — це мій дев’ятий за все життя день у школі, та навіть я вже збагнув, що можна тут говорити, а чого не можна. Так от, про свій сфінктер говорити не можна.

— Але ж це частина ока, — сказав Колін, захищаючись. — Я все сказав правильно.

— Чуєш, старий. Ти повинен знати свою аудиторію. На офтальмологічній конференції тобі б аплодували стоячи, а в математичному класі всім просто цікаво, як ти примудрився запхати туди вію.

Отак вони стали друзями.

— Що я хочу тобі сказати, — промовив Гассан. — Я не в захваті від Кентуккі.

Колін підвів голову, лежачи грудьми на руках. Він якийсь час сканував майданчик для відпочинку водіїв. Частини, якої йому бракувало, ніде не було видно.

— Так, мені тут теж усе нагадує про неї. Ми мріяли, як поїдемо до Парижа. Взагалі, я й не прагну до Парижа, та просто уявляю, як би їй сподобалося в Дуврі. Ми б ходили по дорогих ресторанах, може, пили б червоне вино. Ми навіть шукали готелі у неті. Збиралися поїхати на гроші за «Головатих дітей».[14]

— Старий, якщо Кентуккі нагадує тобі Париж, це поганий початок.

Колін сів і поглянув на занедбаний газон на майданчику. Тоді перевів погляд на Гассанову різьбу по дереву.

— Голубці, — сказав він.

— О Боже! Дай мені ключі.

Колін поліз до кишені та знехотя кинув їх через стіл. Гассан, встаючи, упіймав їх на льоту і рішуче попрямував до Чортопхайки. Колін з нещасним виглядом поплівся за ним.

Через сорок миль їзди, все ще в Кентуккі, коли Колін скрутився на пасажирському сидінні, спершись на скло, і вже збирався заснути, Гассан оголосив:

— Наступна зупинка — найбільше у світі дерев’яне розп’яття!

— Ми не будемо зупинятися, щоб подивитися на найбільше у світі дерев’яне розп’яття.

— Дідько, ми стопудово зупинимося, — заперечив Гассан. — Воно, мабуть, величезне!

— Гасе, якого біса нам зупинятися і дивитися на дерев’яне розп’яття?

— Бо це автомобільна подорож! Вона передбачає пригоди! — Гассан ляснув по керму, щоб підкреслити своє збудження. — Нам не треба кудись потрапити — це зовсім інше. Ти що, хочеш померти, не побачивши найбільшого у світі дерев’яного розп’яття?

Колін трохи подумав.

— Так. По-перше, ні ти, ні я не християни. По-друге, змарнувати літо, полюючи на ідіотські придорожні атракції, — це ще нікому не допомагало. По-третє, розп’яття нагадує мені про неї.

— Про кого?

— Про неї.

— Кафіре, вона атеїстка!

— Не завжди, — заперечив Колін м’яко. — Вона колись давно носила хрестик. До того, як ми почали зустрічатися.

Він утупив погляд у вікно, повз яке проносилися сосни. Перед очима в нього постав срібний хрестик. Він не забував нічого.

— Твоя м’якодухість мені огидна, — оголосив Гассан, але піддав газу і проскочив з’їзд.

(п'ять)

Дві години по тому, проїжджаючи повз найбільше у світі дерев’яне розп’яття, Гассан знову повернувся до Коліна.

— А ти знав, що у Кентуккі найбільше у світі дерев’яне розп’яття? — прокричав він, виставивши ліву руку обдуватися в опущене вікно.

— До сьогодні — ні. Але я знав, що найбільша у світі дерев’яна церква — у Фінляндії.

— Нецікаво, — відказав Гассан.

Гассанові «нецікаво» допомагали Коліну зрозуміти, про що людям подобалося слухати і про що — не подобалось. До зустрічі з Гассаном він ніколи цього не знав, бо всі інші або підохочували його, або ігнорували. Або ж, як у випадку з Катрінами, спочатку підохочували, а потім ігнорували. Завдяки списку нецікавих речей,[15] який він склав, Колін міг підтримувати більш-менш нормальну розмову з людьми.

Через триста кілометрів з однією технічною зупинкою вони безпечно залишили Кентуккі й були на півдороги між Нешвілом і Мемфісом. Вітер, залітаючи в розчинені вікна, висушував піт, не охолоджуючи тіла, і Колін розмірковував, де б його знайти прихисток із кондиціонером, коли помітив саморобний білборд над полем бавовни… чи кукурудзи, чи якоїсь сої.[16] З’ЇЗД 212 — ОГЛЯНЬТЕ МОГИЛУ ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА — Перший ТРУП, З ЯКОГО ПОЧАЛАСЯ ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

— Такого не може бути, — спокійно зауважив Колін.

— Я що хочу сказати: мені здається, ми повинні кудись приїхати, — перекрикував свист повітря Гассан, не слухаючи його. — Мені паралельно, хоч ця траса, хоч яка інша, та що південніше ми просуваємось, то спекотніше робиться, і я вже весь змок, як повія у церкві.

Колін масував закляклу шию й думав, що ніколи більше не ночуватиме в машині, маючи достатньо грошей, щоб заплатити за готель.

— Ти бачив дороговказ? — запитав він.

— Який дороговказ?

— Про могилу ерцгерцога Франца Фердинанда.

Не надто турбуючись про дорогу, Гассан повернувся до Коліна, широко всміхаючись, і злегка вщипнув його за плече.

— Чудово. Чудово. До того ж час обідати.

Вибравшись із пасажирського сидіння на парковці Hardee’s[17] на з’їзді 212 в окрузі Карвер, штат Теннессі, Колін зателефонував матері.

— Ми вже в Теннессі.

— Як ти, синку?

— Здається, краще. Не знаю. Тут спека. Хтось, м-м-м, хтось мені дзвонив?

Матінка помовчала так, що він просто відчував, як їй дуже-дуже шкода.

— Мені шкода, сонечко. Я буду говорити, м-м-м, будь-кому, щоб телефонували тобі на сотовий.

— Дякую, ма. Я зараз буду обідати в Hardee’s.

— Смачного. Пристібайся паском! Люблю тебе!

— Я тебе також.

* * *

Покінчивши з відверто жирним «гігантським бургером» у порожньому ресторані, Колін запитав у касирки, як дістатися могили Франца Фердинанда. Фігура жінки, вочевидь, потерпала від надлишку їжі на робочому місці.

— Кого? — перепитала та.

— Ерцгерцога Франца Фердинанда.

Жінка якусь мить дурнувато витріщалась на нього, а тоді її погляд прояснився.

— А, ти шукаєш Ґатшот. Що, тягне у глушину?