Читати книгу - "Прерії Арктики"

чого розповісти про нього. Мені навіть не хочеться переказувати те, що я про нього почув. Можливі нащадки Больє розсіяні по всьому Північному Заході, і мандрівники, які повертаються із цього краю, попереджають знайомих:

— Остерігайтеся Больє: всі вони підозрілі типи.

І ось тепер ми змушені довірити свою долю другому — чи двадцять другому — синові того самого Больє.

Він типовий метис — смаглявий, середнього зросту, худорлявий і дуже енергійний, хоча йому давно за п’ятдесят. Скільки йому років точно невідомо. Чи то 59, чи 69, а чи й усі 79 — він і сам не знає, але точно пам’ятає, що друга цифра — дев’ять.

Жінки в селищі стверджують, що йому 59, чоловіки, що 79 або навіть 89.

Одяг на Сузі вочевидь із чужого плеча — швидше за все, з якогось білого бурлаки — все, крім вишитих бісером мокасин. Я помітив: хоч би яким жалюгідним було вбрання індіанця, його стрункі ноги завжди взуті в гарні яскраві мокасини.

Вінчестер Сузі, коли не використовувався за призначенням, містився в гарному чохлі — замшевому, гаптованому шовком. Вінчестер утримувався в бездоганному стані.

На відміну від шибайголови-родоначальника, Сузі не мав власних дітей. Але він виростив із дюжину чужих, безпритульних — просто за велінням свого доброго серця. Сузі — незвичайна особистість: не курить, не п’є; я ніколи не чув, щоб він лихословив. Це зовсім не тому, що він не вміє лаятися. Сузі володіє всіма п’ятьма мовами, прийнятими в цих краях, і думка його загортається в якусь ковдру з етнологічних клаптів. Основа в ньому — французька, клаптики — англійські, а прикраси — інакомовлення, прислів’я та приказки — мови чіпева й крі. Чіпева, до того ж, — мова спілкування в його домашньому колі.

Мене вразила ще одна характерна риса нашого провідника — він дуже дбайливо ставився до коня. Щойно почалися вибої та ями, а дороги тут майже скрізь погані — Сузі спішився, і кінь спокійно брів за ним слідом. Схоже, вони були друзями. І цього «похмурого лиходія» нам радили остерігатися!

Після чотиригодинного маршу-кидка заболоченою низовиною, порослою канадською та чорною ялинами, білою і чорною тополями, вербою, березою та модриною, ми добулися до Солт-Рівер, чарівної чистої річки з ледь солонуватою водою. Неподалік у лісі било джерело, біля нього ми й вирішили влаштуватися на ночівлю.

Блукаючи біля табору, на випаленій ділянці я виявив гніздо зеленокрилого чирка.[5] Воно було обпалене вогнем, але всередині лежало десятеро яєць. Мати злетіла з гнізда, ляскаючи крильми, і, вдаючи, начебто одне з них перебите, намагалася відвести мене від гнізда. Я прикрив гніздо травою, і за годину птаха повернулася до нього.

Тої ночі біля багаття я згадував своє дитинство в Манітобі. І тоді вже бізони були дуже великою рідкістю. Скільки разів, зачаївшись на старому бізонячому лежбищі, я напружено вдивлявся крізь зарості весняних анемонів у прерію, мріючи побачити бурих велетів.

Одного разу мені здалося, що я їх бачу! Потім виявилося, що це була череда корів, але відчуття радості залишилося. І ось тепер, за 25 років по зникненні бізонів, я знову шукаю їх. Чи здійсниться моя мрія? Невже я побачу диких бізонів на їхніх рідних пасовищах? Це, як-то мовиться, занадто добре, щоб можна було повірити.

У минуле не повернешся. Час не змусиш текти назад.

ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ

Шлях лежав тією само болотистою низовиною, де вербові зарості змінювалися тополями та гостроверхими ялинами. Незабаром почався дощ, і ми розташувалися на схилі скромного пагорба під величезними канадськими ялинами. Дочекалися, поки небо проясніло, та знову рушили на захід.

Тепер вкрита пагорбами місцевість чергувалася з рівнинами.

За словами Сузі, коли він уперше побував у цих краях тридцять років тому, тут була прерія, і ліс ріс тільки в улоговинах та біля води. Його слова підтверджуються: високі дерева й нині стоять в улоговинах, а на рівних місцях з’явилася молода парость осики та ялиці.

Коли-небудь люди обживуть ці чудові місця. Тут трави, дерева, птахи, ґрунти й клімат майже такі ж, як у Манітобі.

Ми знайшли кістяк самки бізона, всі великі кістки й череп добре збереглися. Годині о другій пополудні піднялися схилом та виїхали на гарну височину, де ліси перемежовувалися з відкритими просторами. Визначною рисою місцевості були численні вирви завглибшки близько шести футів і до сорока — у діаметрі. Одна з них мала діаметр сто футів, а глибину — майже 50! Води в них не було. В одній виднілися оголення вапняку, в іншій — порода, схожа на граніт. Я прийняв був їх за бездіяльні гейзери, але потім визначив, що все плато, іменоване Солт-Маунтін, вкрите такими вирвами. Сіль виноситься водами в такій величезній кількості, що соленосні шари інтенсивно руйнуються. Спершу утворюються заглибини, які потім, розростаючись, перетворюються у вирви.

У сухих лісах безліч ведмежих стежок, скрізь видніються ведмежі мітки. Майже на кожному високому дереві — подряпини, залишені величезними пазурами. А через кожні кілька кроків — докази того, що ведмеді зараз харчуються здебільшого ягодами мучниці.

Сузі торохтів без угаву цілу дорогу, переходячи з однієї мови на іншу, але раптом замовк, бо помітив сліди бізона. Він миттю ніби переродився — тепер він мисливець і тільки мисливець. Сузі зіскочив з коня, кинувся вперед, немов гончак. І, звичайно ж, незабаром виявив свіжіші сліди. Далі — висохлі калюжі, куди приходять качатися бізони, і біля них — зовсім свіжі сліди.

Ми прив’язали коней у неглибокій улоговині та розпочали полювання за всіма правилами. Джарвіс залишився наглядати за кіньми.

Сузі визначив напрямок вітру, підкинув угору пучок сухої трави, і ми пішли по сліду. Раптом він зупинився й провів нігтем по моїй парусиновій накидці — почувся рипучий звук.

— Va ра, — прошепотів він, — залишив, як звичайно, від фрази «Сеlа ne va pas» (у перекладі з французької «так не годиться») лише кістяк.

Скинувши зрадницьку накидку, я рушив уперед. На землі з’явилася безліч нових слідів. Сузі час від часу підкидав у повітря пучок сухої трави. Він вів мене, наказуючи ступати в його сліди й не шуміти. Спершу мені це вдавалося, але наприкінці під моєю ногою хруснула гілка і Сузі подивився на мене з німим докором. Потім сучок хруснув уже під його ногою, і тепер уже я мовчки тицьнув його пальцем у бік.

Ми скрадалися з надзвичайною обережністю, вже не розбираючи слідів, і через двісті кроків Сузі припав до землі та прошепотів, задихаючись:

— Тепер роби його портрет скільки хочеш.

Я підповз ближче