Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» — подумала та мерщій з хати.

— А що?? — стріва її кума.

— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня» — та й годі!

Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю — і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?! — плаче Оришка, — та до попаді: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

III. Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою…

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! — кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, — то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок — ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, — диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики — і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна, злидні невилазні.

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, — на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є — спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, — матері старе тіло прикриє або дитині — штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре… бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома, — баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзига крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься… Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено… — то він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! — жаліється Оришці, — йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив’яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…

Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду… Тільки