Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

про що Ви вже знаєте з Деклярації УНК, має одне завдання — боротьбу за Народ, за власну суверенну державу. Червоний ворог несе смерть і знищення. Він шукає перш за все тих, що не зігнули перед ним голови, бо вони для нього страшні силою свого духа, своєї віри в перемогу.

Мусимо перед цілим світом довести свою політичну і громадську карність, повсякчас бути готовими нести жертви життям, кров'ю, майном. До боротьби і перемоги!

Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник.

Зі змісту всіх наведених попереду документів видно, що в жоднім з них немає найменшої згадки про будь-які зобов'язання щодо Німеччини і навіть про співпрацю на полі мілітарному, хоч в практичній дійсності це було само собою зрозуміле, бо ж звідки ми могли дістати зброю та весь необхідний виряд. З них теж видно, що УНК стверджує необхідність боротьби з усіма окупантами України.

Несвідомим необхідно пояснити, що:

1. Організацією Збройної Сили, якщо вона справді має існувати в державному масштабі, мусить зайнятися якийсь вищий військовий орган.

2. В нашім випадку зорганізуванням вже існуючих в німецькій збройній силі українських більших і менших частин і об'єднання їх у вищі, одиницю чи формацію, мало зайнятися Командування УНА.

3. З політичних міркувань, щоб позбутися політично шкідливої приналежности дивізії до зброї СС і організаційної залежности від німецького командування, необхідно було заснувати УНА — треба було, щоб політичну відповідальність перебрав на себе якийсь вищий орган; крім того, дивізія та всі інші групи і формації, складені з українців (ще раз підкреслюю — з волі чи неволі), якщо б не існувала УНА, були б просто частиною німецької збройної сили.

4.3 заяви німецького уряду видно, що його міністр розумів необхідність об'єднання всіх формацій, частин та навіть поодиноких вояків, які перебували в складі німецьких збройних сил, в одній «українській армії визволення», може, навіть не в інтересах самої Німеччини; розумів, що УНА мусить постати. На жаль, цього навіть досі, після безлічі різних публікацій, дехто не може зрозуміти; з наказів Головного Отамана і Військового Міністра теж добре видно, що вони бачили необхідність покликати до життя УНА; теж це розуміла Президія УНК — Декларація і Постанова ч. 2.

Відразу після проголошення Декларації та Відозви розпочинається формування 2-ої УД (спочатку під назвою Протипанцерної Бригади), командиром якої призначено ген. П. Дяченка (тоді полковника). Формування дивізії закінчено протягом винятково короткого часу, бо її поповнено вояками-українцями з совєтських полонених, яких німці використовували для організації протипожежних команд в Берліні та околицях, себто людьми військово вишколеними. Дивізія формувалася в м. Німек під Берліном, де було відведено прегарні бараки. Дивізія складалася, з огляду на спеціальне призначення, з трьох куренів, разом 1.900 людей. 28 березня дивізію, у виконанні інтенцій про цілковите політичне і адміністративне відсепарування УНА від німецької збройної сили, заприсяжено о. мітратом Білецьким на вірність Українському Народові й Українській Державі — мабуть, щось коштувало, щоб поставити німців перед фактом такого акту. Це була перша українська в чужій державі формація, що присягала під українським національним прапором.

Про присягу 2-ої Української дивізії я видав наказ полк. Петрові Дяченкові, командирові дивізії, що вона відбудеться 28 березня. Я попросив о. протопресвітера П. Білецького відправити Службу Божу та провести присягу. Я дав текст присяги о. Білецькому та розіслав до всіх частин, з якими ми були в контакті. Коли я прибув до Німека о 10 ранку, вояки вже стояли у парадному чотирикутнику, посередині котрого був прекрасно прикрашений прапорами й тризубами престіл на Службу Божу. Я відібрав звіт полк. Дяченка й провів інспекцію виструнчених лав (понад 1.500 вояків). На моє привітання сотні відповіли: «Слава Україні!». Для моїх вух то була найкраща музика — чути це від тих вояків, які зазнали так багато лиха.

На команду Дяченка почесна стійка понесла прапор до вівтаря. Після відправи я промовив до вояцтва, а о. Білецький прочитав текст присяги:

«Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну.

Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати — амінь!».

Тоді кожний вояк підходив до престолу, цілував хрест і Євангелію, ставши на коліна, цілував український прапор, відповідав: «Присягаю». А потім, стоячи на струнко, віддавав честь і відходив у свій ряд. То була щаслива й незабутня картина, яка навіть у найтвердішого вояка витискала сльози з очей. В цій хвилині я відчув, що доля винагородила мене і цих вояків за всі наші терпіння і нещастя. Ніхто не міг повірити, що щось подібне могло статися ще за життя Гітлера.

Після церемонії, що тривала кілька годин, полк. Дяченко запросив о. Білецького, полк. Вольфа і мене на скромний обід. На моє прохання, ми обідали разом з вояцтвом. Я подякував полк. Дяченкові за високу мораль вояків та за прекрасні пісні, що вони співали під час обіду. Я наказав, щоб наступний день був вільний від зайнять, та поінформував полк. Дяченка, щоб дивізія була готова до вимаршу. Лейтенант В. Гладич, начальник штабу Дяченка, справив на мене дуже добре враження. На всі мої запитання він мав готові відповіді.

Після обіду я промовив до вояцтва:

«Мої вояки! 28 літ тому наші батьки взяли зброю до рук, щоб захищати нашу Батьківщину та боронити наші національні і святі ідеї. Для них не судилось бути тоді переможцями тому, що не всі були об'єднані в одну мету, в одну ціль. Це було найбільшою причиною ворожої перемоги над нами. Але навіть тоді, навіть в цьому безвихідному положенні, ми не зреклися нашої ідеї і не схилили наших голів перед ворогами. Ми не піддались ворожій демагогічній пропаганді про совєтський рай і його національне братолюбство, тому багато з нас пішло на еміґрацію. Ми продовжуємо боротися за визволення. Зараз прийшла черга на вас, мої дорогі вояки. За прикладом наших геройських батьків, залишивши той край, ви берете зброю, щоб визволити Україну з большевицького ярма. Ви також не схилили своїх голів перед ворогами. Сьогодні він знову загарбує наші землі і хоче знищити український народ до його основ. Він забирає наших рідних до примусової праці на Сибір або жене їх під