Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

й місцеве самоврядування проводилися круглі столи, науково-практичні семінари та наради-семінари із залученням працівників апарату Президії Верховної Ради УРСР[23].

Депутати підтримали пропозицію В’ячеслава Чорновола обрати заступниками голови обласної ради Івана Геля та Михайла Гориня, який працював провідним конструктором Львівського СКБ «Електротермометрія». Чорновіл планував віддати посаду другого заступника голови облради першому секретареві Львівського обкому КПУ Якову Погребняку як представнику депутатської меншості. Зокрема, подібне відбулося в Тернопільській області, де обраний головою облради перший секретар Тернопільського обкому КПУ В. Острожинський запропонував обрати заступником голови облради представника демократичного блоку Я. Карп’яка. Яків Погребняк після поразки на виборах до Верховної Ради УРСР був налаштований на компромісну діяльність із депутатами-демократами. В’ячеслав Чорновіл провів із ним напівтаємну розмову, проте кандидатура Погребняка не була запропонована до обрання. Погодитися на пропозицію Погребняку, на думку львівського історика Тараса Батенка, заборонили в ЦК КПУ, де вже на початку квітня 1990 року обговорювалося питання про його відставку[24]. Сам Яків Погребняк у спогадах стверджує, що на зустрічі з В’ячеславом Чорноволом одразу відмовився від пропозиції[25].

Головою обласного виконавчого комітету обрали підтриманого В’ячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським та іншими депутатами Степана Давимуку. Як зауважують учасники національно-революційних подій на Львівщині кінця 1980-х – початку 1990-х років, Давимука був одним із небагатьох тодішніх опозиціонерів, які системно й послідовно готували себе до приходу у вертикаль виконавчої влади і до корінної трансформації управлінської структури[26].

В. Чорновіл з О. Антонів. С. Шешори Косівського р-ну Івано-Франківської обл., 1967 р.

З огляду на брак кваліфікованих кадрів посади пропонувалися компартійним працівникам. Однак у команду нової влади не могли потрапити ті, «хто був активістом партії, працював на ідеологію, проявляв надмірну ініціативу на партійному фронті, коли можна було без неї обійтись»[27]. Кандидати, за свідченням Степана Давимуки, мали характеризуватися «націонал-патріотичною визначеністю, державницькою поставою, антикомуністичною орієнтацією та високим профе-сіоналізмом і широкою освіченістю, культурою та високими загальнолюдськими якостями»[28]. За таким принципом були укомплектовані органи представницької влади в Івано-Франківській області, де головою облради було обрано представника національно-демократичних сил Миколу Яковину.

Запровадження вказаного підходу до формування команди виявилося в тому, що на посадах в облвиконкомі було затверджено близько 65 % членів Компартії і тих, хто з неї вийшов[29]. Реформаторське ядро облвиконкому фактично склали вихідці зі старої системи. Так, Зенон Котик відповідав за загальні економічні процеси в області, утвердження ринкових відносин у цілому, реформування грошової системи; Леонтій Дунець – за агропромисловий комплекс; Іван Бутрин – за проблеми постачання, зменшення товарного дефіциту в сфері торгівлі; Володимир Яворський – за будівництво, реформу комунального господарства; Віра Лясковська займалася розроблянням системи моніторингу завдання підприємствами шкоди екології, а згодом питаннями призову до армії.

Яскравими особистостями у виконкомі, які не асоціювалися з компартійною системою і мали значний вплив на створення програм діяльності, були заступник голови облвиконкому Михайло Косів і начальник управління освіти Ірина Калинець.

Точилися дискусії щодо доцільності залишати в апараті виконкому старих працівників, оскільки вони, мовляв, зберегли попередній спосіб мислення і діяльності, а тому здійснюють реформи «соціалістичного» взірця[30]. В’ячеславу Чорноволу доводилося відстоювати свою позицію. Проте опоненти не мали добре підготовлених людей для заміни розкритикованих осіб із облвиконкому. Зокрема, на засіданнях УРП періодично порушувалося питання про усунення посадовців облвиконкому і водночас стверджувалося, що немає необхідних власних кадрів для заміни[31].

У Львівській області та в цілому в Україні була значна кількість тих, хто позитивно оцінював відмову демократичної влади від тотального походу проти інакодумців, до якого її дехто підштовхував[32]. Завдяки такому підходу до формування команди вдалося зберегти кращі кадри, зусиллями професіоналів-управлінців розробити низку перспективних концепцій загальнодержавного значення, успішно протистояти тиску правлячої в країні Комуністичної партії. На території Львівської області фактично відбувалися процеси, аналогічні тим, що були у Польщі, Чехословаччині, Литві.

Хоча кваліфіковані кадри мали можливість працювати на належних для них місцях, у структурах облвиконкому відбувалися ротації. Так, з травня 1991-го до квітня 1992 року було замінено п’ятеро із сімох керівників виконкому, семеро з восьми керівників відділів його апарату, 20 з 31 керівника самостійних підрозділів, управлінь і обласних підрозділів, 13 з 20 голів райвиконкомів та четверо з п’яти голів міськвиконкомів. А після того, як згідно з ухваленим Верховною Радою УРСР 7 грудня 1990 року законом про місцеве самоврядування було об’єднано посади голови облради і голови облвиконкому, на Львівщині було заміщено решту сім голів райвиконкомів, а також 20 їхніх перших заступників[33]. Тобто демократична влада поступово змінювала склад управлінців із урахуванням свого кадрового потенціалу.

Обрані керівники обласної ради взялися до реорганізації управлінських підрозділів обласного виконавчого комітету, створення нових управлінь, які поступово перебирали від Львівського обкому Комуністичної партії України обласні справи.

Небезпека втрати влади в західному регіоні спричинила протидію з боку Компартії. Для вивчення стану справ на місці в регіон спрямовували високопосадовців. Зокрема, на Львівщині побували секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко, заступник завідувача відділу з питань роботи рад апарату Президії Верховної Ради УРСР В. Стадник, заступник міністра внутрішніх справ УРСР Веніамін Барташевич, а невдовзі й міністр внутрішніх справ СРСР Вадим Бакатін.

Після першого ув’язнення. Львів, 1969 р.

Під час перебування на Львівщині Юрій Єльченко взяв участь у пленумі Львівського обкому КПУ, провів зустрічі з керівництвом партійних осередків. Вивчивши ситуацію в області, він інструктував, як потрібно діяти комуністам у нових політичних умовах[34]. В інформаційній записці до ЦК КПУ Єльченко написав, що сепаратистські, націоналістичні, антисоціалістичні організації прагнуть усунути Комуністичну партію з політичної арени, а їхні лідери роблять ставку на захоплення влади шляхом забезпечення більшості в радах, підпорядкування ЗМІ[35]. Ще жорсткішу оцінку процесам, що відбувалися у Львівській області, дала голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. В інформаційній записці до ЦК КПУ від 30 березня 1990 року вона зазначила: «Політична обстановка в області після минулих виборів значно ускладнилася. Неформальні, екстремістські елементи рвуться до влади, мають намір вести жорстку лінію на самостійність, замкнутий соціально-економічний розвиток області, закриття будь-яких каналів зв’язку з іншими регіонами республіки»[36].

Для протидії діяльності новообраних рад ЦК КПУ спланував ряд заходів, зокрема дискредитацію рад за допомогою республіканських і регіональних газет, радіо і телебачення[37]. У Львівському обкомі заповзялися проводити «щотижневі заходи з формування громадської думки… З цією метою створили інформаційно-пропагандистські групи, що мали виїжджати в населені пункти й трудові колективи»[38]. Згодом перший секретар Львівського обкому КПУ В’ячеслав Секретарюк в інформаційній записці до ЦК КПРС, яка була під грифом «секретно», повідомляв: «Активно працюють партійні ЗМІ, в яких регулярно подається політична оцінка подій, об’єктивна інформація, заяви і звернення обкому партії до