Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

бути психологічними. Що ж до прикладів магії, про які розповідається наприкінці цього тому, то я не маю іншого права на них, крім права перекладача й читача. Іноді мені здається, що добрі читачі є ще загадковішими й незвичайнішими фантазерами, аніж добрі автори. Ніхто не переконає мене в тому, що твори, які Валері{5} приписував своєму давньому попередникові Едмонові Тесту{6}, значно поступаються фантазіям його дружини та його друзів.

Читання — це вид діяльності, що відбувається пізніше від написання; і це діяльність стриманіша, цивілізованіша й інтелектуальніша.

X. Л. Б.

Буенос-Айрес, 21 травня 1935 р.

Передмова до видання 1954 р.

Я сказав би, що бароко — це стиль, який свідомо вичерпує (або хоче вичерпати) свої можливості і який сусідить із карикатурою на себе. Даремно намагався Ендрю Ленг десь у вісімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя пародіювати «Одіссею» Попа{7}; цей твір уже був власною пародією, і пародист був неспроможний підсилити його напругу. Бароко є назвою одного з різновидів силогізму; вісімнадцяте сторіччя використало це слово для називання певних спотворень в архітектурі та живописі, притаманних сторіччю сімнадцятому; я сказав би, що бароковим є завершальний етап будь-якого мистецтва, коли воно виставляє напоказ і розтринькує свої засоби. Прихильність до бароко властива інтелектуалам, і Бернард Шоу{8} проголосив, що всяка інтелектуальна праця має гумористичний характер. Цей гумор є мимовільним у творах Балтасара Ґрасіана{9}; умисним або схваленим — у Джона Донна{10}.

Уже надміру промовистий заголовок цих сторінок проголошує їхню барокову природу. Пом’якшити їх означало б їх зруйнувати; тому я цього разу волію віддати перевагу сентенції «що я написав, написав» (від Іоанна, 19, 22) і знову надрукувати ці оповідки через двадцять років такими, якими вони є. Це безвідповідальна гра боягуза, якому не стало духу написати власні оповідання і який почав розважати себе, фальсифікуючи та спотворюючи чужі історії. Від цих сумнівних експериментів автор потім перейшов до копіткого створення оповідки власного виробництва — «Чоловік із рожевого перехрестя», — яку він підписав ім’ям діда своїх дідів Франсиско Бустоса і яка мала несподіваний і дещо загадковий успіх.

У тексті цього оповідання, сюжет якого — життя передмістя, автор (як читач, безперечно, помітив) не гребував застосуванням слів, притаманних інтелектуальному середовищу: нутрощі, навернення тощо. Я зробив це тому, що мій ближній прагне витонченості або (цей аргумент виключає інший та, можливо, він єдиний слушний) тому, що мої ближні — індивіди, й вони не завжди говорять так, як говорить Мій Ближній, який є платонічною формою.

Дослідники Космосу навчають нас, що істотна характеристика всесвіту — порожнеча. Щонайменше вони мають цілковиту рацію в тому, що стосується тієї невеличкої частини всесвіту, якою є ця книжка. Ешафоти та пірати її населяють, а слово «підлота» грізно волає з назви на палітурці, проте під цими грізними атрибутами немає нічого. Вона — не більше як видимість, як поверхня образів; саме тому вона має шанси комусь сподобатися. Чоловік, який її написав, почував себе досить кепсько, проте йому було втішно й приємно її писати. Можливо, якийсь відблиск цієї втіхи досягне й читачів.

У розділі під назвою «І таке інше» я опублікував три нові оповідки.

X. Л. Б.

Всесвітня історія підлоти

Жорстокий визволитель Лазарус Морель

Далека причина

1517 року отцеві Бартоломе де лас Касас{11} стало дуже шкода індіанців, які виснажували себе тяжкою працею в пеклі ангельських золотих копалень, і він запропонував імператорові Карлу П’ятому завезти до Америки негрів, щоб виснажували себе тяжкою працею в пеклі ангельських золотих копалень негри. Цьому викривленому в такий дивний спосіб почуттю філантропа ми завдячуємо безліччю наслідків: блюзи Генді{12}, успіх у Парижі уругвайського художника Педро Фіґарі{13}, чудова проза, в якій описано пригоди рабів-утікачів ще одного уругвайця Вісенте Россі{14}, міфологічна велич Авраама Лінкольна, п’ятсот тисяч загиблих у Громадянській війні між Північчю та Півднем Сполучених Штатів, три мільярди триста мільйонів доларів, витрачених на пенсії ветеранам війни, статуя уявного Фалучо{15}, включення дієслова «лінчувати» у тринадцяте видання Академічного словника, наповнений бурхливими подіями кінофільм «Алілуя»{16}, шалена багнетна атака Солера{17}, яку він здійснив на чолі своїх «брунатних» і «чорних» в Серріто, жаркі принади темношкірих сеньйорит, негр, який убив Мартіна Ф’єрро{18}, примітивна румба «Ель Манісеро», придушений і вкинутий до в’язниці наполеоністський порив Тусен-Лувертюра{19}, хрест і змія на Гаїті, кров кіз, чиї голови були відтяті мачете на ритуальних святкуваннях на Гаїті, хабанера{20} як мати танго, танець кандомбе{21}.

А крім того, злочинне й екзотичне життя жорстокого визволителя Лазаруса Мореля.

Місцевість

Міссісіпі, Мати Вод, найдовша річка світу, була достойною сценою, на якій розгорнув свою діяльність цей незрівнянний мерзотник. (Альварес де Пінеда{22} першим із європейців побачив цю річку, а її першим дослідником був капітан Ернандо де Сото{23}, конкістадор давніх часів, який брав участь у завоюванні Перу й протягом багатьох місяців скрашував життя вкинутого до в’язниці інки Атауальпи{24}, навчаючи його грати в шахи. Коли ж капітан де Сото помер, його поховали у водах цієї річки.)

Міссісіпі — широкогруда, нескінченно довга й смаглява сестра річок Парани, Уругваю, Амазонки та Оріноко. Її води мають колір шкіри мулата; понад чотириста мільйонів тонн намулу, який вони приносять, щороку забруднюють Мексиканську затоку. Така велика кількість стародавньої й почесної багнюки сприяла утворенню дельти, де велетенські болотні кипариси ростуть на рештках континенту, який безперервно розмивається, і де грузькі лабіринти, всіяні дохлою рибою та зарослі очеретом і рогозом, постійно розширюють кордони своєї смердючої імперії, де завжди панують мир і спокій. Північніше, на широтах штатів Арканзасу та Огайо, також простерлися широкі низовини. Там живе плем’я жовтолицих і виснажених людей, які завжди хворіють на пропасницю і