Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

У наступній кнайпі я знову пив жовтий і червоний лимонад, шклянку за шклянкою, через рік я вже не зважувався заходити на кухню, а сидів у залі, і крізь зашклені двері до мене долинав татків голос, який говорить щось неприємне хазяїну, а той заперечує, наводить якісь докази у свій захист; іноді хазяїн вилітав з кухні і, підбігши до стійки, наливав собі келишок і з блідим обличчям повертався назад, а татко, поклавши руку йому на плече, лагідно перестерігав його — так само, як він ласкаво переконував і мене краще вчитися і перестати байдикувати, ким, я, мовляв, виросту, якщо буду лінуватися? Я любив ці поїздки з батьком, любив кататися з ним після уроків, а особливо на канікули, день при дні ми об’їжджали ці татові шинки Німбурзького повіту, я вже знав їх як свої п’ять пальців, але найсильнішим потрясінням стала для мене кнайпа «Біля міста Колина» під Лисою, де була така безсоромна господиня, що татко червонів, а вона тільки реготала і чхати хотіла на всі ці пристрасті з пивом і податками. Я сидів у залі, завжди залитій сонцем, де стояли великий аспараґус і хазяйчина швейна машинка, пив червоний лимонад, шклянка за шклянкою, а між ними — жовтий, і з завмиранням серця слухав, як непристойно кляла ця жінка, котра іноді навідувалася до зали, щоб дати мені чергову шклянку з лимонадом, і щоразу проводила рукою по моєму волоссю, дивлячись на мене своїми прекрасними очима, в яких я відбивався весь.

В інших закладах я обходив усю кнайпу, а потім залу для танців і залу для театральних вистав і виходив у сад, де стояли столи і більярд; особливо мене вразив шинок, де хазяйнував пан Гуґо Шмолка, жид, що в його синів були такі густі чуприни і такі пишні пейси, що закривали їм майже все обличчя, а чорне волосся самого пана Шмолки, на потилиці коротко підстрижене, спереду падало на чоло ледве чи не до брів, дружина ж його вічно лисніла від поту, немов її намастили олією чи салом, навіть одяг на ній був начебто просяклий тлущем.

От так я полюбив шинки і різні забігайлівки, і мені було якось незручно, коли татко брав мене до ресторації, де були обруси, а той офіціянт у чорному фраку, тут я вже почувався ні в сих, ні в тих і волів зачекати тата на вулиці, щоб знову податися разом з ним до сільського шинку… Ах, ці сільські шинки, де мене приймали ледве не як рідного, там я бував щасливий, у такому шинку я зазирав в усі кути, іноді навіть у двір і в хлів, при деяких закладах — моїх найулюбленіших — була ще й м’ясарня, де мене неодмінно вгощали ковбасами. От це було по мені — пити лимонад, одна шклянка за іншою, заїдаючи ковбасою!

Коли я пішов у реальне училище, то вже пив пиво. Скрізь, куди б ми з татом не приїхали, я був живою реклямою пива. Я перекидав кухоль за кухлем і вголос нахвалював їхній вміст, мовляв, який це чудесний і смачнющий трунок; і я говорив це так переконливо і пив з таким задоволенням, що мені не переставали дивуватися як хазяї, так і завсідники кнайпи. І я об’їжджав усі ті самі шинки, пив там одну гальбу пива за іншою — а батько своїм тихим голосом розв’язував з господарем усе ті ж проблеми з постачанням пива і податками, і щоразу щось там не клеїлося, я ж сидів у залі і після третьої гальби встрявав у розмови з відвідувачами. Понад усе я любив їздити з батьком до Колина, у кнайпу Водварки; тут уже зранку починалися веселощі, а пан Водварка був чоловіком з відкритою душею і ніколи не втрачав гарного настрою, й татко не міг йому ні в чому дорікнути, тому що пан Водварка був просто молодчина і таким назавжди залишився в моїй пам’яті. Коли він з’являвся в Німбурку, батько жахався, що знову треба буде їхати з ним у Прагу, для мене ж це була справжня подія; кожні три місяці ми навідувались до Праги, а точніше кажучи, до тамтешньої пивнухи «У Шмельгавзів», причому першого разу пан Водварка, ледь увійшовши до зали, приліпив скрипалю на чоло стокронку, і з тих пір, варто нам було тільки з’явитися на порозі, музиканти відразу грали нам пісню «Колин, Колин…». А потім ми банячили, татко раз у раз нагадував, що пора вертати домів, але пан Водварка хоробро танцював і співав, розсипаючи усмішки і жарти, і я теж гуляв і що більше пив, то охочіше обіймався з кожним, хто підходив потиснути руку панові Водварці; так ми веселилися до самого закриття, і на батька шкода було дивитися, адже він не міг стільки пити, бо ж мусив везти нас назад на мотоциклі, а пізніше він купив «шкоду».

Татко ціпенів, дивуючись, куди це він потрапив, тому що пан Водварка, приїжджаючи сюди раз на три місяці, завжди обіцяв, що вони спочатку завершать усі справи, а щойно потім іно на хвильку зазирнуть до Шмельгавзів… А в підсумку нас із музикою проводжали до виходу і навіть на вулицю, а на зворотному шляху, уже на світанку, пан Водварка піднімав з постелі шинкаря в Негвиздах, і ми знову пили там пиво і каву, і пан Водварка вимагав розбудити музикантів, які потім для нас грали, а ще пан Водварка будив місцевого крамаря і, скупивши в нього весь запас чоколяди, пригощав жінок, яких він запросив, оскільки перед тим він стукав у вікна всіх по дорозі будинків і запрошував добрих людей повеселитися, і всі співали й танцювали, а батько сидів і дивився на годинника, переживаючи, що йому за яку годину-другу пора в бухгалтерію броварні…

Ах, ця вервиця кнайп мого дитинства і юнацтва, а згодом мої кнайпи в Німбурку, куди я ходив по суботах і неділях вранці і ввечері грати на більярді, і мій шинок «Під мостом у Поспішилів», де я грав на піяніні і різався в карти з хлопаками із Залаб’я, з якими ми були друзі нерозлийвода, із простими хлопаками з зарічних хатинок, а потім мої шинки і забігайлівки тих часів, коли я роз’їжджав по Чехії страховим аґентом, а потім ресторанчики, в яких я снідав, обідав і вечеряв, коли сновигав комівояжером, продаючи галантерейні товари фірми «Гаррі Карел Кльофанда», а ночував при цьому у звичайних готелях, і нарешті — моя