Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

досить швидко. Василь повернувся з війни назавжди, на початку квітня. Без ноги та руки. І кохана дружина сама пішла від нього. Без претензій. Кому каліка потрібен? Ну, добре. Най на протезі нога, бо то лишень стопу задіто, а рука? Каліка. В тридцять літ. Кому, скажи, дівчино, потрібен каліка?

— Мені, — відповіла тихо Оксана. — Тому я тут. Я ж тут…

Вуйко уважно подивився в очі Оксані і прошепотів:

— Ти ж розумієш, що це вже не той самий Василь з його розповідями про Мазоха чи про львівську дефіляду. Це мужчина, якого війна зробила тим, ким він став. Чесним, жорстоким, різким, справедливим…

Оксана схопила чоловіка за руку:

— Нехай. Він той, хто мені потрібен. Навіть такий.

Світ довкола мінявся. Навпроти, у скверику біля Андріївської церкви, квітли вишні. Їхні білі льолі трохи встидливо виглядали з-за ще майже голих гілок. Галасували діти, поважно прогулювалися пари.

— Алло, Василю, то вуйко. Героям слава! Тут волонтер тебе один на лавці біля Андріївської церкви дожидаєці. А я знаю? Каже, що вони якраз їдуть в район Красногорівки, де твої. Підійди, сконтактуйси. Я твій телефон дав. Що? Ну, ти ж поруч зара, я знаю. Дуй сюда… Та йой. Вони тебе самі впізнають. Серцем, Василю, серцем.

Оксана сиділа під вишнями. Після зливи Львів пахнув не кавою і не марципанами, він пахнув весною. Вишні губили на асфальті своє відцвіле пелюстя, зафарбовуючи доріжки в біле, голуби купалися в теплих калюжах, які залишила по собі львівська злива. Оксана озирнулася. Доріжкою від церкви Андрія назустріч Оксані йшов чоловік з чубом, у камуфляжі, накульгуючи на одну ногу та спираючись на палицю. То був її Василь. Її Василько. І вона ніколи, нізащо від нього не відмовиться. Тихі і спокійні вміють бути впертими.

Тетяна Белімова

Сліпе кохання

То є Львів, шановні,

Вбирайте шлюбні сподні,

Краватку, маринарку —

І вйо по Стрийськім парку…

Андрій Кузьменко. То є Львів

Зоряна потягнулася і перевернулася в ліжку на інший бік. Перші хвилини після пробудження воліла не розплющувати очі, щоб якийсь час не бачити голомозого Яркового черепа поруч. Аби хтось їй сказав рік тому, що саме лисий хлоп, у якого ще й стирчать вуха, стане її законним чоловіком, напевно, ніколи б тому не повірила. Зоряна завжди упереджено ставилася до чоловіків, які повністю голили голови, бо вважала це нешляхетним. І ось маєш… Уже три місяці минуло відтоді, як вони з Ярославом Нечипоринським стали на шлюбний рушничок.

— Ярку… Ти спиш?

Ярослав рівномірно дихав. Він жодним чином не відреагував на звертання дружини. Його повіки були зімкнуті, а тіло — нерухоме. Якщо й вдавав сон цим пізнім недільним ранком, то робив це дуже майстерно.

Про Ярослава не можна було сказати, що він гарний, як і те, що він негарний. Доволі міцної статури, із правильними рисами обличчя, яке дещо псували світлі брови та вії. Також Ярослав мав маленькі очі каламутного блакитного кольору. На перший погляд, він справляв враження цілковитого флегматика. Але то було геть оманливе враження.

А от Зоряна була справжньою красунею в тому розумінні, яке зазвичай вкладають у визначення «білявка». Її висвітлене волосся і довгі красиві ноги не могли залишити байдужим жодного чоловіка. Зоряна звикла подобатися старим і молодим, одруженим і розлученим, зарученим і вільним, товстим і худим, словом, усім без винятку чоловікам. І коли в минулому році вона випадково почула в компанії, що піднялася на Гарай біля її рідної Жовкви, промовлене про неї незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто мені мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нічим не особлива…», — світ навколо дав збій. Зорянина шкала цінностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику тріщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлопові?

Можливо, краще б для неї було, аби вона вдала, що не почула цієї «характеристики», вимовленої вголос, але зовсім не про неї. Незнайомець не підозрював, що Зоряна сидить з іншого боку великого куща ліщини, просто розмовляв собі з Назаром, який його, власне, і запросив до сходження на гору з їхньою шкільною компанією. Але якась рушійна сила, не знана дівчині до того моменту, змусила діяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу…

— Ярку… — знову покликала Зоряна чоловіка. Цього разу Ярослав потягнувся і розплющив очі. — Ти вже прокинувся? — для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту.

— Авжеж… — буркнув Ярослав. — Хіба ж ти даси виспатися? — спробував пожартувати він після невеликої паузи.

— Ну, як ти вже прокинувся, зроби мені кавусі, будь ласочка! — Зоряна виставила звабливе плечико з-під ковдри і погладила наманікюреним пальчиком щетину на його щоці.

— Я? А чому не ти? Хто у нашій хаті господиня? — Ярославове подивування виглядало дещо театральним. До того ж він навіть не намагався приховати глузування, а слово «господиня» навмисне вимовив по складах, натякнувши на нелюбов дружини до різних хатніх справ.

— А кому з нас треба більше рухатися? — намагалася підтримати чоловічий жарт Зоряна. — Подивися на свій животик! Хто таке видів — хлопові щойно тридцять літ, а вже такого живота наїв…

— У тебе теж… животяра! — Ярослав підняв край ковдри і присвиснув, роздивляючись абсолютно плаский, підтягнутий живіт дружини. Зоряна закінчила Львівський педагогічний коледж, де здобула фах хореографа, і вже два роки працювала в танцювальній школі «Естетика» на Театральній. Звісно, Ярослав підіймав дружину на кпини, але Зоряна вже перетнула межу грайливості. Їй вкотре закортіло довести чоловікові, що вона — найкраща.

— Животяра? У мене? Чого ж тоді я, така вся «животата», перемогла на конкурсі «Жовківська панна» минулого року? — Зоряна вже завелася. — Маю ідеальні параметри! Дев’яносто — шістдесят — дев’яносто! Кобіти тільки мріють про такі!

— Авжеж! Усі мріють здобути титул «Міс Жовква»! Чи як він там зветься? — щиро розреготався Ярослав. Його настрій стрімко покращав. Він спостеріг, як Зорянине обличчя заливає рум’янець, і відчув, що в ньому прокидається мисливський азарт. Навіть собі самому не зміг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити її до сказу, а ще підсміювати й показово зневажати все те, що було цінним для неї. Чоловікові подобалося, коли дружина заводилася. У такі моменти її гарненьке личко набувало для нього ще більшої привабливості.

Ярослав довго не одружувався, хоча жодних перепон для шлюбу не мав. Єдиний син заможних батьків, сам теж непогано заробляв, обіймаючи посаду топ-менеджера у великій корпорації. Мав власне