Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

любити істоту, що постійно відсутня? Чи можна вимагати кращого доказу? Таж я зумів його отримати.

На нашій спільній прогулянці я повів її таким чином, що довелося перебиратися через рів. І хоча вона досить моторна, боязкості в ній іще більше. Ви самі знаєте, що недоторки бояться зробити сміливий крок.[11] Довелось їй довіритися мені. Я тримав у своїх обіймах цю скромницю. Наші приготування та переправа моєї старої тітоньки викликали у жвавої недоторки вибухи реготу, але коли я взяв її на руки і зробив розраховано невмілий рух, руки наші з’єднались. Я притиснув її груди до своїх і в цю коротку мить відчув, що серце її забилося сильніше. Чарівний рум’янець забарвив її щоки, і це боязке зніяковіння доволі ясно показало мені, що серце її затріпотіло від почуттів, а не від страху. Тітонька моя, одначе, помилилася подібно до вас і стала казати: «Дівчинка ж бо злякалась», але чарівна безпосередність цієї «дівчинки» не дозволила їй збрехати, і вона простодушно відповіла: «Та ні, але…». Одне це слово сказало мені все. З цієї хвилини жорстоке хвилювання змінилось у мене солодкою надією. Ця жінка буде моєю, я відніму її у чоловіка, він тільки оскверняє її; я осмілився б відняти її в самого Бога, якого вона так полюбила. Яка насолода то викликати в ній докори сумління, то перемагати їх. Я й не подумую про те, аби розбити забобони, що бентежать її! Вони тільки збільшать моє щастя і мою славу. Нехай вона вірить у доброчесність, але нехай пожертвує нею заради мене. Нехай гріх жахає її, не в силах стримати, і нехай, увесь час перебуваючи під владою страху, вона забуває, долає його тільки в моїх обіймах. І нехай – я на це згоден – вона мені скаже тоді: «Обожнюю тебе!». З усіх жінок лише вона одна гідна буде вимовити ці слова. Воістину я стану тим божеством, якому вона віддасть перевагу.

Будьмо ж відверті: в наших зв’язках, таких же холодних, наскільки і швидкоплинних, те, що ми іменуємо щастям, – усього лише задоволення. Сказати вам правду? Я гадав, що серце моє вже зів’яло, і, знаходячи в собі саму лише чуттєвість, нарікав на те, що передчасно постарів. Пані де Турвель повернула мені чарівні ілюзії молодості. Біля неї мені не треба володіння, щоб відчувати себе щасливим. Єдине, що лякає мене, – час, який займе ця пригода, бо я не зважуюся бодай у чомусь довіритися випадковості. Марно пригадую я свою удачливу відважність – я не можу зважитися на неї. Для того, щоб я був щасливий, треба, щоб кохана сама віддалася мені, а домогтися цього не так-то легко.

Я переконаний, що ви захопилися б моєю обережністю. Я ще не вимовляв слова «любов», але ми вже говорили про «довіру» і «участь». Щоб якомога менше обманювати її й особливо щоб на неї не подіяли всілякі чутки про мене, я сам, мовби звинувачуючи себе, розповів їй дещо з найбільш відомих моїх пригод. Ви б повеселилися, бачачи, з якою простодушністю вона читає мені проповіді. Вона запевняє, що хоче мене «обернути», але не підозрює навіть, чого їй коштуватиме ця спроба. Вона далека від думки, що, «заступаючись», як вона висловлюється, «за нещасних, яких я погубив», вона заздалегідь оплакує саму себе. Це спало мені на думку вчора під час однієї з її проповідей, і я не зміг відмовити собі в задоволенні перебити її, запевняючи, що вона говорить, як справжній пророк.

Прощавайте, прекрасний друже мій. Як бачите, я ще не безповоротно загинув.

Р. S. До речі, а бідолаха кавалер не наклав на себе руки од відчаю? Воістину, ви у стократ безсердечніша за мене, і я б почувався приниженим, якби мав самолюбність.

Із замку ***, 9 серпня 17…

Лист 7

Від Сесілі Воланж до Софі Карне[12]

Якщо я нічого не говорила про моє заміжжя, то тому, що мені відомо про нього не більше, ніж першого дня. Я звикаю не роздумувати про нього й досить легко пристосовуюся до свого способу життя. Багато часу присвячую співу та грі на арфі: мені здається, я значно більше полюбляю ці заняття відтоді, як обходжуся без учителя, вірніше, відколи у мене з’явився кращий учитель. Кавалер Дансені, той пан, про якого я тобі писала і з яким співала у пані де Мертей, такий люб’язний, що приходить до нас щодня і цілими годинами співає зі мною. Він надзвичайно милий і сам створює чарівні арії, до яких придумує і слова. Як жаль, що він мальтійський лицар![13] Я гадаю, що якби він одружився, дружина його була б дуже щаслива… Він такий чарівливо ласкавий. Здавалося б, компліментів він ніколи не говорить, а між тим, у кожному слові його є щось утішне для тебе. Він безупинно робить мені зауваження і з приводу музики, і щодо всіляких інших речей, але в його критиці стільки зацікавлення й веселості, що неможливо не бути йому вдячною. Навіть коли він просто дивиться на тебе, це має такий вигляд, ніби він робить тобі щось приємне. До того ж він дуже обов’язковий. Учора, приміром, його запрошували на великий концерт, а він вважав за краще провести ввесь вечір у мами, – мене це дуже втішило, позаяк за його відсутності ніхто зі мною не розмовляє, і я нудьгую. Зате з ним ми співаємо і розмовляємо. У нього завжди є що мені сказати. Він і пані де Мертей – єдині приємні для мене люди. Але прощавай тепер, мила моя подружко, я обіцяла, що до сьогодні розучу одну маленьку арію з дуже важким акомпанементом і не хочу порушити свого слова. Займатимуся до самого його приходу.

Із ***, 7 серпня 17…

Лист 8

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я украй зворушена, добродійко, довірою, яку ви мені виявили, і всією душею зацікавлена в улаштуванні долі мадемуазель де Воланж. Від усього серця бажаю їй щастя, якого вона, – я в цьому впевнена – цілком достойна і яке, поза сумнівом, забезпечить їй ваша передбачливість. Я не знаю графа де Жеркура, але, оскільки ви зробили йому честь зупинити на нім свій вибір, я можу мати про нього