Читати книгу - "Як течія річки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пригадую, як мій перукар працював день і ніч для того, щоб його дочка могла закінчити факультет соціології. Їй пощастило закінчити університет, вона стукала в багато дверей у пошуках роботи, але прилаштуватися змогла секретаркою на фірму з виробництва цементу. Але це не завадило моєму перукарю гордо хвалитися: «Моя дочка має диплом».
Більшість моїх друзів і сини та дочки моїх друзів також мають дипломи. Це не означає, що вони прилаштувалися працювати там, де їм хотілося, – зовсім навпаки, вони вступали до університету й закінчували його в ті часи, коли університети вважалися чимось дуже важливим, казали, що, аби досягти чогось у житті, людина повинна мати диплом. Так світ утратив чудових садівників, пекарів, антикварів, скульпторів, письменників. Можливо, настав час переглянути наше ставлення до дипломів? Лікарі, інженери, вчені, адвокати, потребують мати вищу освіту. Але хіба до неї повинні прагнути всі? Замість відповіді я процитую рядки з вірша Роберта Фроста:
Переді мною дві дороги,
Я обираю малолюдну,
І в цьому вся різниця.
P. S. Щоб закінчити історію із сусідом: експерт приїхав, і на мій подив показав французький закон, який вимагав, щоб дерева росли щонайменше за три метри від чужої власності. Мої дерева стояли за два метри, й мені довелося спиляти їх.
У барі в Токіо
Японський журналіст поставив мені звичне запитання:
– Які ваші улюблені письменники?
Я звично відповів:
– Жоржі Амаду, Хорхе Луїс Борхес, Вільям Блейк і Генрі Міллер.
Перекладачка подивилася на мене зляканим поглядом.
– Генрі Міллер?
Але відразу усвідомила, що її обов’язок не ставити запитання й повернулася до своєї роботи. Наприкінці інтерв’ю я захотів довідатися, чому вона так здивувалася, почувши мою відповідь. Я сказав їй, що, можливо, Генрі Міллер і не був письменником «політично коректним», але саме він відкрив мені грандіозний світ – його книжки наповнені енергією, на яку рідко можна натрапити в сучасній літературі.
– Я не думала критикувати Генрі Міллера; я також належу до його фанатів, – відповіла мені журналістка. – А ви знаєте, що він був одружений із японкою?
Звичайно, знаю. Я не соромлюся бути фанатом якогось письменника й намагатися довідатися все про його життя. Я був на книжковому ярмарку лише для того, щоб познайомитися з Жоржі Амаду, проїхав сорок вісім годин на автобусі, щоб зустрітися з Борхесом (зустріч ні до чого не призвела з моєї вини: коли я його побачив, мене наче паралізувало і я не зміг промовити жодного слова), подзвонив у двері Джона Леннона в Нью-Йорку (портьє попросив, щоб я залишив лист, пояснивши мету свого візиту і сказав, що, можливо, Леннон зателефонує мені, чого так ніколи й не сталося). Я мав плани поїхати до Біґ-Сура й побачитися з Генрі Міллером, але він помер раніше, аніж мені вдалося зібрати гроші на подорож.
– Японку звали Хокі, – відповів я з гордістю. – Я знаю також, що в Токіо є музей акварелей Міллера.
– Ви хочете зустрітися з нею сьогодні ввечері?
Що за запитання! Звичайно я хочу зустрітися з особою, яка жила з одним із моїх кумирів. Либонь, до неї їдуть із візитами з усього світу, звертаються з проханнями про інтерв’ю, адже вони прожили разом майже десять років. Хіба не важко буде домогтися, щоб вона згаяла час на зустріч із простим фанатом її колишнього чоловіка? Але якщо перекладачка вважає такий візит можливим, то ліпше їй повірити – японці ніколи не кидають слів на вітер.
Я з тривогою відбув решту дня, ми сіли в таксі, й усе почало мені здаватися дивним. Ми зупинилися у вуличці, куди, либонь, ніколи не проникали сонячні промені, бо її накривав віадук. Перекладачка показала на забігайлівку на другому поверсі будинку, який уже розвалювався.
Ми пішли вгору сходами й увійшли до порожнього бару, в якому була лише Хокі Міллер.
Щоб приховати свій подив, я намагався висловити перебільшене захоплення щодо творчості її колишнього чоловіка. Вона повела мене в кімнату, де створила маленький музей – кілька фотографій, дві або три підписаних акварелі, книжка з дарчим написом і більш нічого. Вона розповіла мені, що познайомилася з ним, коли навчалася в лос-анджелеському університеті, й, щоб заробити собі на хліб, грала на фортепіано в ресторані, співаючи французькі пісні (японською мовою). Міллер приходив туди вечеряти, йому дуже сподобалися її пісні (бо прожив у Парижі більшу частину свого життя), він провів її кілька разів, а потім запропонував одружитися з ним.
Я побачив у барі піаніно, воно наче нагадувало про ті часи, коли вони познайомилися. Хокі розповіла мені надзвичайно цікаві речі про їхнє спільне життя, про проблеми, які виникали через різницю у віці (Міллер мав понад п’ятдесят років, а Хокі ще не виповнилося й двадцять), про час, який вони прожили разом. Вона розповіла мені, що спадкоємці від інших шлюбів привласнили собі все, включно з авторськими правами на книжки – але для неї це мало важило, її спогади не потребували фінансової компенсації.
Я попросив її заграти мелодію, яка привабила увагу Міллера багато років тому. Вона зіграла її зі слізьми на очах і заспівала «Мертве листя» (Les feuilles mortes).
І я, й перекладачка – ми обоє були розчулені. Бар, фортепіано, голос японки відбивалися луною від голих стін, і Хокі було байдуже до слави колишніх дружин Міллера, до потоків грошей, які витікали з його книжок, до світової слави, яку вона могла б здобути тепер.
– Я не хотіла змагатися за спадщину; кохання мені було досить, – сказала вона наостанок, зрозумівши, що ми відчуваємо. Атож, судячи з цілковитої відсутності гіркоти чи розчарування, я зрозумів, що кохання їй було досить.
Важливість погляду
Спочатку Тео Вієрема був лише настирливим клієнтом. Протягом п’ятьох років він із релігійною врочистістю надсилав прохання до мого офісу в Барселоні, запрошуючи мене прочитати лекцію в Гаазі, у Голландії.
Протягом п’ятьох років мій офіс незмінно відповідав йому, що мій розклад уже складено. Насправді він не завжди був складеним; але письменник не завжди вміє добре говорити перед публікою. Крім того все, що я хочу сказати, я пишу у своїх книжках чи публікую на шпальтах газет. Тому я намагаюсь уникати виступів із лекціями або участі в конференціях.
Тео довідався, що я маю намір записати програму для телевізійного каналу в Голландії. Коли я приїхав на зйомки, він чекав мене у вестибюлі готелю. Він відрекомендувався й попросив, щоб я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.