Читати книгу - "Дім для Дома"

чешуть мені живіт — несподіване задоволення. Обговорюють, як підуть гуляти зі мною до парку — всі разом. Так, навіть Ба зійде зі свого крісла, як сходять із неба.

Я рахую їх: Велика Ба, її доньки — Тамара та Ольга, дві онуки-Марії. Раз, два, три, чотири, п’ять... П’ятеро жінок різного віку та один чоловік — віку дуже виразного. З білою, зовсім, як у мене, головою. В людей лише зрідка буває таке волосся — не сіро-сиве, як перші приморозки, а біле, наче глибокий сніг. Коли такий випадає, коли він ще цілий, без дірок, залишених людськими чоботами й нашими лапами, вже знаєш: йому залишилося недовго.

Єдиний чоловік у цьому галасливому домі — мовчить. Телевізор гомонить, жінки несміливо говорять, а він — мовчить. Мовчки пахне землею та хлібом, яблуками, серцевими ліками, і — несподівано для старого — машинним маслом, вітром і керосином.

За вікном сіріє. Спати вже ніхто не лягатиме. 

Найкрасивіший

 Пальці рухаються вздовж вуха. На жаль, саме того, з дефектом. Я нервую. Людина, навіть маленька, обов’язково помітить брунатно-жовту огидну пляму. Через неї моє вухо, мабуть, виглядає брудним, як в якого-небудь безхатченка. А люди ж оцінюють, люди завжди нас оцінюють. Ми їх, звісно, теж. Та тільки в людей більше влади. В людей завжди було більше влади — навіть тоді, коли ми, пси, ще були вовками. Бо ми все ще були вовками, а люди вже стали людьми.

І ми вечорами ходили колами довкола людського світла, довкола тепла, довкола запаху м’яса — як планети довкола зірки. І якогось щасливчика людина підпустила поближче. На крок, на два, ближче, ближче — навіть дозволила підібрати рештки вечері, кістки, сухожилля. Що це було? Співчуття до одвічного ворога, нехай голодного і худого? Бо навряд стародавній мисливець розраховував на дарвінівські механізми добору. Але той, хто йому довірився, вижив. Вижив і став моїм предком. А та людина — першим господарем.

Хоча це дівча, яке водить пальцями тепер вже моєю спиною, мабуть, і не людина ще — так, допитливе, грайливе щеня. Все усміхається — зуби малі й нерівні. Це не я смішний — Маруся смішна.

Пальчики торкаються носа — лоскотно. І я теж усміхаюся, як умію. Думаю, тепер ми двоє виглядаємо дурненькими.

— Марусю, ти обережно? Все-таки це собака.

Натрапивши на мої ікла, пальці тікають. Ні-ні, Марусю, вернися, я ж зовсім безпечний. Пес, а не вовк. І дівчинка ніби чує мене — пальчики повертаються. Вона знову торкається мого носа і оголошує:

— Холодний і мокрий. Значить, Домік почувається добре!

Що? Домік? Так мене ще ніхто не називав.

Ранкове сонце світить крізь візерунки білого тюлю. Знову заглядає в кімнату Марусина мама:

— Все добре?

Звісно, добре. Ніхто і ніколи ще так мене не голубив. Ця мала просто диво — й дивачка. Справді дивачка. Я бачив, як вона й стіни гладить — голубить так само ніжно, як і мене.

А Тамара зауважує голосно, мовляв, треба робити ремонт, світлі шпалери потемніли від часу, та, головне, — від Марусиних пальців.

— Не треба ремонту! — просить мала. — Я кожну дірочку на шпалерах знаю. Я їх люблю...

— Нічого, вивчиш нові, — відповідає Тамара. — Ти ж і нові шпалери нам зіпсуєш?

Я довго не розумію. Потім хочу спитати: невже зовсім нічого? Зовсім нічого Маруся не бачить? Але як я спитаю. Маруся, втім, усе одно відповідає мені. Дитина, видно, вміє читати думки — принаймні собачі:

— Ти, може, не розумієш, — зітхає. — Я зараз тебе не бачу, — Маруся зупиняється, ніби справді міркує, чи здатен я розуміти. Вочевидь, вирішує й додає: — Але ти не думай, я пам’ятаю, як виглядають собаки. Я бачила їх раніше. І ще, Доміку, я знаю, що ти найкрасивіший.

Ці слова водночас зворушливі та образливі. Ніхто й ніколи не називав мене найкрасивішим — окрім дівчинки, яка не бачить мене.

А сліпота, виявляється, не пахне нічим. Нічим особливим. Маруся пахне карамеллю, містом, шампунем з ромашкою, матір’ю та любов’ю.

Тільки я трохи розгублений. Сам я відчуваю свою німоту — неможливість відповісти людям їхньою мовою. Але ніколи не зустрічав я людини, в якої не було б чогось такого ж важливого. А мені, якщо чесно, здавалось до того, що люди мають усе. Крім, звісно, чуття собачого. Та я собі міркував, що його вони проміняли колись на слух і вміння балакати, на зір, досить гострий, аби цілити в звірів з рушниці. Я сприймав це як певну справедливість. Навіть контракт.

На що ж Маруся могла поміняти зір? І чи можна помінятись назад? Маруся обіцяє, що колись неодмінно мене побачить. Що ж, цікаво, чи й тоді вона назве мене найкрасивішим. 

Туман

 Мені наснилося, що розмітку на дорозі від Львова до Новерська, білу, як молоко, з’їв кіт на ім’я Туман. Він прийшов і сказав мені — я всю її з’їв, і дві річки зустрілися — біла й червона. Я завив уві сні, й Маша скочила в ліжку. Ввімкнули світло: не було кота, й розмітки не було, ми всі були вдома — тобто не вдома, а тут, в цій львівській квартирі на вулиці Лепкого.

Вранці в квартирі тихо. І тихо в обід, тільки гримотять тарілки. Маруся передає мені під столом півкотлети — я відмовляюся, це не котлета, суцільний хліб. Я тицяюся в коліна Маші, та Маша легенько мене відштовхує: «Доме, не можна». Маша