Читати книгу - "Вода, павутина"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 122
Перейти на сторінку:
помітили? Може, вони тут з якоїсь іншої причини? Він уже знав, що у порожніх переходах зупиняються парочки, щоб полизатися і пововтузитися на сидіннях. Фу. Але хай там… Таким байдуже, розмальовує він плакати чи не розмальовує він плакатів. Не витримав і обережно відхилився рівно настільки, щоб поглядом охопити автомобіль. Шиби автівки затемнені, не видно, чи водій сам, чи з ним ще хтось є. Один, одна, двоє, дві, більше?

Дверцята автомобіля відчиняються. Хлопчик повністю заспокоюється. З авто виходить кремезний чолов’яга. Хлопчик заплющує очі. Так менше боїться. А не варто заплющувати очей… Мав би стежити за чоловіком, аби вчасно втекти, якщо той рушить в його напрямку. Розплющує очі. Бачить схиленого бритоголового велета, який обходить автомобіль, підходить до багажника, кришка якого поволі піднімається, і щось виймає. Не дивиться у хлопчиковому напрямку. Отже, він його не завважив. Хлопчик розслабляється. Той спинився не через його малювання. Ні, не через малювання. Однак ще не рухається. Зараз би це було по-дурному. Чоловік виймає величезний змотаний предмет. Мучиться з ним. Своїм велетенським тілом заступає хлопчаку краєвид, і він напружується, аби побачити, що чоловік робитиме з важким подовгастим пакетом. Певно, закине його на заднє сидіння? Певно…

Тоді чоловік обома руками несподівано піднімає рулон і кидає його в темне місце за будівлею. Валикоподібний пакет падає. Тупо вдаряється об землю, перекочується один раз і неохоче зупиняється. Небезпечно-небезпечно. Хлопчикові майже під ноги. Він уважно дивиться на пакет. Спостерігає, як неприродно повільно розмотується частина важкого целофану.

З нього випадає рука.

Якби хлопчик був певен, що побачив те, що побачив, може, знепритомнів би, може, крикнув би, може, кричав би доти, доки би на той нічний дитячий голос врешті щось не заворушилося у найближчих будинках, а так лише схлипнув, тоді почав бігти, як ніколи в житті, до паркана школи, де, як він знав, була дірка, крізь яку він безліч разів пролазив. Не шукав її, добіг просто до неї, зігнувся, але недостатньо. Наплічник зачепився і на три-чотири довжелезні секунди прикував його, наче комашку, до дротяної огорожі. Хлопчик сіпнувся з усіх сил, пластик на зовнішній кишені ранця загарчав, попустив, і він звільнився. Знав, що чує кроки, але не обертався, лише біг, з усіх сил біг, аж доки йому не стало зрозуміло, що звук кроків припинився. Зупинився. Тиша позаду хлопчика тривала недовго, завівся двигун автомобіля. Хлопчик хапав повітря. У нього був час перевести подих: цим шляхом — через спортивний майданчик — автівка не могла його переслідувати.

Він повністю заспокоївся, відновив дихання. Мусив пороззиратися за собою, навколо себе. Не було нікого, нічого не ворушилося. Йому не видно світла фар, але чутно тихий звук двигуна. Треба рушати. Недобре втрачати час, автомобіль і чоловік занадто близько.

Через відкриту територію майданчика не можна. Було би безглуздо бігти до вулиці Соколградської, яка межує зі шкільним подвір’ям: там більше немає жодного старого будинку, а нові будинки оточені бетонними загорожами, їх неможливо перескочити. Може, автомобіль рушив до Соколградської?

Ні, він не побіжить до Соколградськоі.

Поволі, шукаючи темряви, хлопчик рушає до вулиці Добойської.

Ні, не до Добойської! Треба назад, до дороги, до людей. Але він не зможе пройти повз оте. А йому треба назад. Може, його на Добойській чекають?

Ні, не до Добойської!

А може, може, вони втекли? Бояться того, хто бачив. Усі бояться того, хто бачив.

Йому треба назад, але як пройти повз оце?

Рушив усе-таки до Добойської. Дійшов до хатинки, приліпленої до самого головного входу в гімназійну будівлю, знав, що там нема собаки, і це його підбадьорило. Обома руками схопився за паркан, перескочив на чуже подвір’я і навзгинці добіг до протилежної частини мініатюрного маєтку. Роззирнувся, але не випростався. Знав, що зігнутий і маленький він майже непомітний з вулиці. Добойська була порожньою.

Зараз!

Перескочив паркан, перебіг через дорогу і знову видерся на огорожу чужого подвір’я. Із сусіднього подвір’я люто загавкав пес, і було чути, як він смикає ланцюга. Хлопчина не зупинився, пробіг через подвір’я, в будинку засвітилися світла, голос крикнув: «В нас злодій, в нас злодій на подвір’ї…» Хлопчик уже був у протилежному кінці двору і через наполовину повалений пліт запущеного саду вилетів на Маглайську.

Обернувся праворуч. Нічого. Нікого. Обернувся ліворуч. Задихнувся, захрипів, відновив дихання і вереснув чужим голосом. Він стояв перед розкритою пащею звіра і верещав, але не ворушився. Лише стояв.

Як і автомобіль, який чорнів у темряві Маглайської.

Увімкнулися моторошні фари. Напівосліплений від спалаху, хлопчик заворушився і все ж побіг. Праворуч.

Автомобіль рушив за ним.

А тоді раптово пригальмував.

Тупикова Маглайська вулиця завузька для їзди великих звірів. Звір далі не міг. Не мав куди. І дверцят неможливо було відчинити достатньо, щоб власник вийшов і побіг за хлопчиком.

Хтось в автомобілі погано знав трешнєвські вулиці.

Доки водій лаявся за кермом автомобіля, хлопчик чимдуж біг, з розгону перескочив останній пліт і вибіг на запущене поле біля самого базару. Далі все відбувалося власне як зі справжніми таємними агентами. Він добре знав старі вулиці, знав подвір’я із собаками і без, запущені і покинуті сади, зруйновані хатинки на земельних ділянках, які очікували нових власників, міцні огорожі нових будинків, сигналізації і мури, які неможливо було подолати, проходи, через які можливо було пробратися, будівельні майданчики, через які було небезпечно проходити навіть вдень, і нові вулиці, назв яких він не знав. Але знав, що дійде до свого дому. Дійде до свого дому.

Йому ще мало, ще так мало…

Куріння вбиває, як і некуріння

— Ти мене штрикнула ґрафкою. Куди ти дивишся?

Катарина періодично підводила голову від сукні, поглядала на двері і справді почувалася винною. Вколола сестру.

— Ой, вибач. Буду пильнувати.

Вона спробувала зосередитися на роботі, в якій не була особливо вправною; частина фати до весільної сукні, в якій, наче під вігвамом, розмістилася її наймолодша сестра, дуже волочилася по підлозі, і Катарина спробувала її схопити і підняти шпильками.

— Ти ненормальна, знов мене штрикнула, запацькаєш мені сукню кров’ю. Ти ненормальна!

— Та я не хотіла, не можу ґрафкою пробити шовк.

— Та мене не цікавить, хотіла ти чи нє, ти мене два рази штрикнула. Перестань витріщатися на двері. Прийде, то прийде, а нє, то нє.

Уже дійшов до небезпечного місця на вулиці Добойській. Ліворуч, до Люблянського проспекту, не піде — це стара автострада, відкрита і небезпечна територія. Він тремтить біля розваленого плоту і роззирається. Добойська порожня. Поблизу загавкав незнайомий пес. Хлопчика охопив новий

1 ... 5 6 7 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вода, павутина"