Читати книгу - "Інтернат"

недовго: при в’їзді в селище водій забирає праворуч, тисне на газ, «форд», залишаючи глибокі, мов надрізи, колії в жовтому снігу, підкочується до мотельного паркінгу. Пашу випихають першим, за ним на вогке повітря вибирається решта пасажирів.

Двоповерхове приміщення, над головним входом вивіска «Парадіз». У правому крилі кафе, у лівому — автомийка, по центру — вхід на рецепцію. Вікна другого поверху повиносило вибуховою хвилею, господарі затягли вибиті шибки плівкою. Вгорі, на даху, стримить телевізійна тарілка, пробита в одному місці осколком, схожа на ранковий соняшник, повернутий на схід, у бік сонця.

Паркінг забитий технікою та машинами — важкі «крази», нерозмитнені легковики з польськими номерами, купа битих і тяганих автівок — без лобового скла, з посіченими дверцятами, з відірваними капотами. Віддалік стоїть цілий танк, завалений згори брудними кольоровими речами. На броні лежать, примотані мотузками, ковдри й спальники, торби, гірські наплічники, хтось навіть розкладачку збоку присобачив. Біля кафе стоїть натовп військових — курять, кричать, сперечаються. Ті, що привезли Пашу, теж рушають до гурту. Пітер скептично оглядає вивіску.

— Парадіз, — говорить, посміхаючись. — Швидше перше коло пекла. Ну, ви йдете? — кидає він у Пашин бік і йде до гурту.

Паша не вигадує нічого кращого, як піти слідом. Чому я за ним іду? — думає він, ідучи. Чому я взагалі його слухаю? — питає він сам себе, намагаючись не загубити в натовпі Пітерів дбайливо нестрижений хаєр. Штовхається між військових, заходить до кафе.

Кілька столів, барна стійка, над стійкою, вгорі, якісь мисливські трофеї: фазаняче опудало, оленячі роги, навіть чиясь відрубана голова. Паші здається, що псяча, хоча він може й помилятися. Збоку двері вбиральні, з іншого боку, на стіні, — плазма. За столами жодного вільного місця, бійці сидять, дивляться в телевізорі самі на себе. За стійкою стоїть жінка, глядить на клієнтів із ненавистю, але ненависть у неї якась утомлена, та й сама вона якась пом’ята й недофарбована, в сенсі волосся в неї жовте з чорним корінням, так, ніби на полях по випаленій минулорічній траві пробиваються свіжі цьогорічні стебла. За спиною в неї, на полицях, стоїть кола й гірками лежать шоколадки. На прилавку перед нею темніє сушена риба. А все головне жінка дістає звідкись із глибини, з-під заваленої рибою важкої ляди. Дістає та розливає. Всі говорять одночасно, мало слухаючи й постійно перебиваючи інших, і запах від сушеної риби стоїть такий важкий, мовби тут третій день прощаються з небіжчиком.

Пітер впевнено просувається до стійки, весело киває жінці, та вдавано посміхається, не перестаючи наливати. Пітер про щось питає, жінка на знак згоди киває головою — так само не приховуючи ненависті, так само пильно озираючи зал. Пітер відчиняє бокові двері, Паша прослизає за ним і опиняється в сусідньому залі. Тут теж стоять столи, теж усе забито військовими, так само гамірно, і голоси зливаються в загрозливе голосіння, проте в кінці залу, під сходами, що ведуть кудись нагору, на другий поверх, є маленький столик, якраз на двох, і Пітер прямує туди, мимохідь вітаючись із бійцем, чорним від диму й алкоголю. Той, не дивлячись, махає рукою Пітеру й щось говорить, і коли Пітер відходить і падає на пластиковий стілець, боєць далі говорить і киває головою, ніби розмовляє з кимось невидимим. Паша присідає поруч із Пітером, звідкись відразу ж береться риба й алкоголь у пластикових стаканчиках. Пітер недбало підхоплює стаканчик і навіть стукає об чийсь інший пластиковий і одноразовий. Одноразове шурхотіння пластику, одноразове переливання алкоголю в горлянку. Пітер бадьоро затримує свій стаканчик у повітрі, потім ледь помітним рухом виливає його вміст під стіл, на кам’яну холодну підлогу. Після цього дістає з маленької, ледь помітної кишені так само маленьку фляжку, обтягнуту коричневою шкірою, відкручує, наливає собі звідти чогось смачного. Паші, втім, не пропонує — Паша хапає губами стаканчик, переливає в себе гірку палючу вологу місцевого розливу, закашлюється, хтось соває йому просто до рота шматок риби, і Паша старанно її пережовує, забиваючи запах паленого алкоголю мертвим запахом риби. Пітер дивиться на все це з чіпкою уважною огидою, причому незрозуміло, що саме цю огиду викликає — Паша чи риба. Втім, Пітер швидко бере себе в руки й знову посміхається, і кричить щось у натовп, відповідаючи на чиєсь запитання, і коментує почуте за сусіднім столиком. Надпиває своє та береться за Пашу.

— Ви чим займаєтесь? — питає.

Паша вагається, якою йому відповідати. Зрештою, відповідає російською.

— Я вчитель, — говорить коротко.

— Ага! — сміється Пітер.

Лізе до кишені, дістає одну за одною дві пачки цигарок: нерозпечатану, з дешевими міцними, і почату, з полегшеними, майже без нікотину. Дешеві ховає назад, натомість виймає дві полегшені, одну простягає Паші. Паша відмовляється, Пітер дбайливо ховає зайву сигарету до початої пачки, а ось іншу недбало підхоплює губами, дістає з непомітної кишені новеньку «зіппо», великим пальцем лівої руки вміло відкидає кришку, підпалює, ховає запальничку назад до кишені, затягується. Він так болісно примружується, ловить себе на думці Паша, ніби самосад курить.

— І де ваші учні? — питає його Пітер, випускаючи дим, від чого голос його звучить хрипко й довірливо.

— На канікулах, — пояснює Паша.

Пітер охоче киває головою.

— Ага, — каже, — на канікулах. Школу й вигадали заради канікул, — говорить. — Я на канікули завжди їздив рибалити зі своїм старим.

— На річку? — уточнює Паша.

— На океан, — говорить Пітер.

— На який океан?

— На Тихий.

Паша не знає що відповісти.

— Ви куди збирались їхати? — питає Пітер, не дочекавшись відповіді.

— В місто, — Паша нервово совається на стільці. Пітер говорить так привітно, що йому відразу ж починаєш не довіряти.

— Ага, — знову тішиться Пітер. — Справи?

— Справи, — подумавши, погоджується Паша. — Племінник в інтернаті. Забрати хочу. На вихідні.

— У вас тут, бачу, щодня вихідні.

Паша думає, що краще на це промовчати.

— Мабуть, іншим разом заберу, — додає, помовчавши.

— Ага, — підтримує його Пітер, — місяці через два.

— Чьо через два? — не розуміє його Паша.

— Ну, поки нова лінія фронту встановиться, поки пункт пропуску запустять, — пояснює Пітер. — Що ж ви його раніше не забрали, раз у вас канікули? Ви що — новин не читаєте?

— Не читаю, — чесно зізнається Паша.

— І я не читаю, — зізнається Пітер. — Я їх пишу, — додає він, витримавши дещо закоротку паузу й, розсміявшись, випускає навсібіч тютюновий дим.

— І шо робити? — розгублено запитує Паша. — У нього зі здоров’ям проблеми, боюсь за нього.

— Забирайте його тепер, — радить йому Пітер, посміхаючись, — вони ще кілька днів будуть звідти виходити, — показує він на бійців довкола, — їм усім зараз буде не до вас. У місті