Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

рушив за нею. Зібравши свої нікчемні гроші, американка вчинила аналогічно, а за нею пішла жінка, схожа на вівцю. Угорська пара покинула вагон ще раніше. У вагоні-ресторані, окрім Пуаро і Ретчетта з Макквіном, більше нікого не залишилося.

Ретчетт звернувся до свого супутника, і той встав і покинув вагон. Нарешті підвівся Ретчетт, але він не пішов за Макквіном, а зовсім несподівано зайняв крісло навпроти Пуаро.

— Може, маєте чим прикурити? — запитав він. У нього був м’який, ледь гугнявий голос. — Мене звати Ретчетт.

Пуаро вклонився. Устромив руку в кишеню і витягнув коробку сірників, яку простягнув Ретчетту, що взяв їх, але прикурювати не збирався.

— Гадаю, — сказав він, — я маю приємність розмовляти із мсьє Еркюлем Пуаро. Чи не так?

Пуаро знову кивнув.

— Вас правильно поінформували, мсьє.

Детектив відчував, як ті дивні пронизливі очі вивчають його перед тим, як продовжити розмову:

— У моїй країні, — сказав він, — ми швидко переходимо до суті справи. Містере Пуаро, я хочу, щоб ви попрацювали на мене.

Брови Пуаро злегка піднялись.

— Моя clientèle[22] тепер обмежена. Я беруся за дуже мало справ.

— Чому ж, звісно, я вас чудово розумію. Але, містере Пуаро, ми говоримо про великі гроші. — Він знову повторив тихим, переконливим голосом: — Великі гроші.

На хвилину чи дві Пуаро замовк, а потім сказав:

— Що ж ви хочете від мене, мсьє е-е-е… Ретчетт?

— Містере Пуаро, я багатий чоловік, дуже багатий. У таких людей є вороги. У мене є ворог.

— Тільки один?

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав Ретчетт.

— Мсьє, спираючись на мій досвід, можу сказати, що, коли людина має, як ви самі зауважили, ворогів, їх кількість здебільшого не обмежується одним.

Здавалося, що Ретчетту полегшало від відповіді Пуаро. Він поквапно сказав:

— Чому ж, я розумію вашу точку зору. Ворог або вороги — це не має значення. Важливою є моя безпека.

— Безпека?

— Моє життя в небезпеці, містере Пуаро. А я один з тих, хто добре вміє дбати про себе. — На мить в руці у нього блиснув пістолет і повернувся назад у кишеню піджака. Ретчетт продовжував похмурим тоном: — Я не з тих, кого можна застати зненацька. Але, гадаю, варто зайвий раз перестрахуватися. І в мене відчуття, що ви саме той, кого мені варто найняти, мсьє Пуаро. І пам’ятайте, що гроші чималі.

Пуаро задумливо дивився на нього кілька хвилин. Його обличчя не відображало жодної емоції. Ретчетт ніяк не міг зрозуміти, які думки роїлися в його голові.

— Мені прикро, — сказав нарешті Пуаро. — Я не працюватиму на вас.

Чоловік пильно глянув на нього.

— Назвіть суму, — сказав він.

Пуаро похитав головою.

— Ви мене не зрозуміли, мсьє. Мені щастить з роботою. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити і свої потреби, і свої примхи. Тепер я працюю тільки з такими справами, що зацікавлять мене.

— У вас залізні нерви, — сказав Ретчетт. — Може, вас привабить сума в двадцять тисяч доларів?

— Не привабить.

— Якщо ви розраховуєте на більше, більше не буде. Я знаю, скільки це мені вартуватиме.

— Я теж, мсьє Ретчетт.

— То що ж не так у моїй пропозиції?

Пуаро підвівся.

— Пробачте мені, що переходжу на особистості, та мені не подобається ваше обличчя, мсьє Ретчетт, — сказав він.

І з цими словами Пуаро вийшов з вагона-ресторану.

Розділ четвертий

Крик посеред ночі

Експрес «Симплон-Схід» прибув до Белграда за чверть дев’ята того ж вечора. Він мав рушати аж о 9.15, тому Пуаро зійшов на платформу. Проте він не залишився там надовго. Було дуже зимно, і хоча сама платформа була крита, з вулиці заносило густим снігом. Він повернувся до свого купе. Провідник, що пританцьовував і махав руками на платформі, намагаючись зігрітися, сказав йому:

— Ваші валізи, мсьє, перенесли в купе номер один, купе мсьє Бука.

— Де ж подівся сам мсьє Бук?

— Він перейшов у вагон з Афін, який щойно приєднали.

Пуаро вирушив на пошуки друга. Мсьє Бук жестом припинив його протести.

— Нічого. Нічого. Так зручніше. Ви ж їдете аж у Англію, тому вам краще залишитися у вагоні, що прямує в Кале. А мені тут дуже добре. Тут набагато спокійніше. У вагоні немає нікого, крім мене та грецького лікаря. Ох, друже мій, що за ніч! Кажуть, тут багато років не було такого снігу. Сподіватимемося, він не затримає нас у дорозі. Кажу вам, я від цього не в захваті.

Рівно о 9.15 потяг покинув станцію. Незабаром після цього Пуаро підвівся, побажав другові добраніч і попрямував коридором до свого вагона, розташованого за вагоном-рестораном.

На другий день подорожі бар’єри почали руйнуватися. Полковник Арбатнот стояв перед дверима його купе й розмовляв із Макквіном.

Побачивши Пуаро, Макквін обірвав розмову. Здавалося, він дуже здивувався.

— Як це так! — вигукнув він. — Я гадав, ви нас покинули. Ви сказали, що сходите в Белграді!

— Ви мене неправильно зрозуміли, — усміхаючись, сказав Пуаро. — Пригадую, потяг саме вирушив зі Стамбула, коли ми це обговорювали.

— Але, чоловіче, ваш багаж… Він зник.

— Його перенесли в інше купе, ось і все.

— О, розумію.

Він повернувся до розмови з Арбатнотом, а Пуаро пішов коридором далі.

Через двійко дверей від його купе старша американка, місіс Габбард, розмовляла з жінкою з овечим обличчям, яка виявилася шведкою. Місіс Габбард намагалася втиснути тій журнал.

— Ні, любонько, візьміть, візьміть — наполягала вона. — У мене є багато чого читати. Боже, хіба цей холод не жахливий? — Вона люб’язно кивнула Пуаро.

— Ви такі добрі, — сказала шведка.

— Нічого. Сподіваюся, ви добре спатимете, а вранці голова уже не болітиме.

— Це через холод. Приготую собі чашку чаю.

— Маєте аспірин? Упевнені? У мене багато аспірину. Ну, на добраніч, люба.

Коли інша жінка зайшла в купе, американка повернулася до Пуаро, явно прагнучи поспілкуватися.

— Бідолашка та шведка. Наскільки я зрозуміла, вона місіонерка, учителька. Приємна особа, хоча й не надто добре говорить англійською. Її дуже зацікавило те, що я розповіла їй про свою дочку.

Пуаро вже все знав про дочку місіс Габбард. Як і кожен у потягу, хто розумів англійську! Як вона з чоловіком працює у великому американському коледжі в Смирні, що це перша поїздка місіс