Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Габбард на Схід, що вона думає про турків, їхнє недбальство та стан їхніх доріг.

Сусідні двері відчинилися, і з купе вийшов худий блідий дворецький. Усередині Пуаро побачив містера Ретчетта, що сидів на ліжку. Той помітив Пуаро, і його обличчя змінилося, воно потемніло від гніву. Потім двері зачинилися.

Місіс Габбард відвела Пуаро трохи вбік.

— Ви знаєте, я до смерті боюся того чоловіка. Не дворецького, іншого, його господаря. А й справді, господаря! Щось із тим чоловіком не так. Моя дочка завжди говорить, що в мене інтуїція. «Коли в мами є передчуття, воно завжди підтверджується», — саме так каже моя дочка. А щодо того чоловіка в мене передчуття. Він займає сусіднє купе, і мені це не подобається. Минулої ночі я поклала свої валізи під суміжні двері. Мені здається, я чула, як рухалася клямка. Знаєте, я не здивуюся, якщо той чоловік виявиться вбивцею, одним із тих розбійників, що нападають на потяги. Наважусь стверджувати, що хоча я й дивачка, та щось тут є. Я до смерті боюся того чоловіка. Моя дочка сказала, що поїздка пройде легко, та чомусь я зовсім їй не рада. Можливо, це нерозумно, але я відчуваю, що може трапитися будь-що. Практично все. І як такий приємний молодик може бути секретарем того чоловіка, ніяк не можу зрозуміти.

Коридором до них прямували полковник Арбатнот і Макквін.

— Ходімо в моє купе, — сказав Макквін. — Там ще не постелено на ніч. Я намагаюся зрозуміти, чи ваша політика в Індії…

Чоловіки пройшли повз них і попрямували до Макквінового купе.

Місіс Габбард побажала Пуаро добраніч.

— Гадаю, я відразу ж ляжу та читатиму, — сказала вона. — На добраніч.

— На добраніч, мадам.

Пуаро пішов у своє купе, що було поруч із Ретчеттовим. Він роздягнувся, ліг, ще півгодини почитав, а потім вимкнув світло. Він прокинувся через кілька годин, щось його злякало. Він знав, що саме розбудило його — гучний стогін, майже крик, десь поряд. У той же час різко зателенькав дзвінок.

Пуаро сів та ввімкнув світло. Він помітив, що потяг стоїть, імовірно, на станції.

Той крик стривожив його. Він пригадав, що сусіднє купе займає Ретчетт. Пуаро встав з ліжка й відчинив двері саме в той момент, коли коридором пробіг провідник і постукав у двері Ретчетта. Пуаро спостерігав через прочинені двері. Провідник постукав знову. Задзвонив дзвінок, і над іншими дверима далі по коридору спалахнуло світло. Провідник озирнувся через плече.

І в ту ж мить із сусіднього купе пролунав голос:

— Ce n’est rien. Je me suis trompé[23].

— Bien, Monsieur. — Провідник поспішив стукати в двері, над якими світилося світло.

Пуаро повернувся в ліжко, він заспокоївся та вимкнув світло. Перед тим подивився на годинник. Було за двадцять три хвилини перша.

Розділ п’ятий

Злочин

Знову заснути виявилося проблематично. По-перше, Пуаро не вистачало руху потяга. Якщо зовні була станція, то вона була на диво тиха. І навпаки, шум потяга здавався незвично голосним. За сусідніми дверима він чув метушню Ретчетта: клацання, коли він висунув рукомийник, звук води з крана, плюскіт, ще одне клацання, коли рукомийник знову склався. З коридору почулося чиєсь човгання у хатніх капцях.

Еркюль Пуаро лежав, утупившись у стелю. Чому на цій станції так тихо? Він відчув, що в нього пересохло в горлі. Він забув замовити пляшку мінеральної води, як робив зазвичай. Пуаро знову глянув на годинник. Лише чверть на другу. Викличе провідника і попросить води. Він саме зібрався натиснути ґудзик дзвінка, але зупинився, тому що в тиші пролунав інший дзенькіт. Зрештою, провідник не зможе відповісти на обидва дзвінки одночасно!

Дзень… дзень… дзень…

Знову й знову. Де ж той провідник? Хтось явно втрачав терпіння.

Дзень…

Хто б то не дзвонив, він уперто тримав палець на ґудзику дзвінка. Раптом почулися квапливі кроки провідника, вони луною віддавали у проході.

Він постукав у чиїсь двері неподалік від Пуаро.

Тоді почулися голоси: шанобливий і примирливий голос провідника та жіночий — наполегливий гомінкий. Місіс Габбард!

Пуаро всміхнувся!

Суперечка — якщо це була вона — тривала деякий час. У пропорціях дев’яносто відсотків слова місіс Габбард переважали заспокійливі десять відсотків провідника. Нарешті справу, здається, владнали. Пуаро чітко розчув:

— Bonne nuit[24], мадам. — І двері зачинилися.

Пуаро натиснув на ґудзик дзвінка.

Провідник з’явився миттю. Здавалося, він збуджений і схвильований.

— De l’eau minerale, s’il vous plait[25].

— Bien, Monsieur[26]. — Напевно, блиск в очах Пуаро змусив провідника вилити душу.

— La Dame Americaine…[27]

— Так?

Він витер піт із чола.

— Тільки уявіть, що в мене з нею було! Вона твердить, — так, і досі твердить, — що в її купе чоловік! От уявіть собі, мсьє. У такому обмеженому просторі, — він обвів рукою навколо. — Де б він там заховався? Я переконую її. Стверджую, що це неможливо. А вона наполягає. Вона прокинулася, а в купе чоловік. То я й запитав, як він міг вийти і замкнути двері зсередини. Але вона не чує жодних аргументів. Начебто в нас і без цього недостатньо проблем. Цей сніг…

— Сніг?

— Авжеж. Мсьє не помітив? Потяг зупинився. Ми заїхали в замет. Бозна як надовго ми тут застрягли. Пам’ятаю, як одного разу сніжило весь тиждень.

— А де ми є?

— Між Віньківцями та Бродом.

— Là là? — сказав роздратовано Пуаро.

Провідник пішов і повернувся з водою.

— Bon soir, Monsieur[28].

Пуаро випив склянку води і вклався спати.

Він саме засинав, коли щось знову розбудило його. Цього разу наче щось важке глухо гепнуло біля дверей.

Він схопився з ліжка, відчинив двері та виглянув. Нічого. Але справа, далі по коридору віддалялася жіноча постать, убрана в червоне кімоно. У протилежному кінці коридору на невеличкому стільці сидів провідник і щось підраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.

— Мабуть, усе це нерви, — сказав Пуаро й знову ліг спати. Цього разу він спав до ранку.

Коли він прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро підняв шторку й виглянув. Високі кучугури снігу оточували вагон.

Він глянув на годинник і побачив, що вже було по дев’ятій.

За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, він увійшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.

Бар’єри, які досі розділяли пасажирів, тепер зникли. Усіх об’єднала спільна біда. Голосніше за всіх