Читати книгу - "Чарунки долі"

вийшла друком за доби Просвітництва в Західній Європі. На цій карті для реальної тогочасної Богемії довелося вигадати стародавню Бойгомум, аби приховати той факт, що латиною ця країна взагалі ніяк не називалася, а отже, її не було залучено до артикульованої латиною західноєвропейської оповіді про цю територію.

Із цього прикладу стає зрозуміло, наскільки для культурного, а заразом і політичного опанування певної території важливо залучити її до власного наративу, ба більше, показати, що вона вже з давніх-давен була до нього залучена. Переназвати на власний штиб — означає зробити перший крок культурного засвоєння, яке є важливим чинником геополітичного привласнення.

В агресії Росії проти Грузії кінця XX — початку XXI сторіччя, хай би як це було дивно, переклад також відіграє особливу роль. Імперським націям узагалі притаманно не відтворювати географічні назви, а називати їх наново, так Мткварі перетворюється на Куру, а Тбілісі — на Тіфліс. У сучасній російській мові столиці Грузії повернено її автентичну назву, а колишня заміна, на перший погляд, здається майже непомітною. Утім, ця заміна нехтує легендою заснування грузинської столиці. Адже назва «Тбілісі» походить від прикметника «тбілі» (теплий). За легендою, грузинський цар Вахтанґ Ґорґосалі заснував Тбілісі на місці теплих сірчаних озер. Ця легенда живе в назві «Тбілісі». Перекласти це слово інакше — означає не просто змінити літери в назві, а й позбавити значення історичну подію заснування стародавнього міста. Трансформація сенсу, що відбувається внаслідок такого перекладу, залишається майже непомітною на географічних картах. Натомість для культурної топографії ця трансформація має неабияке значення. Назва втрачає питому метафорику, перетворюючись на просту позначку місця у фізичному просторі. Новітня історія Грузії дає нам іще один приклад того, як переклад або заміна топонімів на інші слугує політичним цілям, легітимуючи військові вторгнення і захоплення чужих територій. Частина Грузії, яку сьогодні захопили російські війська і яку Росія визнала за незалежну державу «Південна Осетія», має стародавню грузинську назву «Самачабло». В перекладі з грузинської це означає «Земля Мачабелі», тобто земля, що належить грузинському роду князів Мачабелі. Назва «Південна Осетія» натомість виводить цю територію з історії Грузії і легітимує її захоплення російськими військами.

Переклад — це не лише інтелектуальна чи мистецька, але й політична справа. Тут міфологія зустрічається з політикою.

Пам'ять і забуття

Місця пам’яті — це останки.

П’єр Нора

Уміння забувати доповнює здатність пам’ятати. Щось забуте — це не так біла пляма пам’яті, як її питомий момент. Забуття — це дисципліна пам’яті, адже пам’ятати все неможливо, а щось пам’ятати й не варто. Пам’ять — це вузька стежка в хащах забуття чи радше стежки, деякі з яких губляться у забутті, а деякі виводять на широкий шлях індивідуальної чи спільної історії.

Можна вбачати у забуванні лише наслідок травми, якого слід позбутися. Можна наполягати на тому, що слід звільнити свідомість від неврозу, а суспільство від репресивності через усвідомлення травматичних переживань. Та чи не може усвідомлення травматичного досвіду призвести до нової форми психічної та соціальної патології? Чи не варто все ж таки щось забути назавжди?

Проте відмова від запам’ятовування всього без винятку не обов’язково означає пасивне прийняття меншого зла заради уникнення більшого. Адже забуття травматичного досвіду часто-густо призводить до психічного розладу на індивідуальному рівні та до тоталітарних і авторитарних практик на рівні соціальному. Стратегія неврозу — це забуття травми, негативною енергією якої він живиться. Стратегія самолеґітимації майже всіх тоталітарних і авторитарних режимів полягає в керованому забуванні їхніх злочинів заради збереження інтегрованості суспільства та його здатності протистояти зовнішнім загрозам, що їх майже завжди вигадують або провокують самі злочинні режими. Втім, хвороба лише певною мірою може бути формою адаптації окремої особистості, а тоталітарна чи авторитарна форма правління — формою адаптації окремого суспільства. Здорова особистість і здорове суспільство сміливо приймають свободу. Скоритися свободі — це й означає здійснити власну долю. Психічна хвороба і тоталітарне або авторитарне правління є, натомість, формами принципової несвободи, а отже, втрати власної долі. Тому психічно хворі й скорені злочинній владі є у прямому сенсі знедоленими.

Забуття, як і пам’ять, не тотальне. Не можна забути все, як не можна й усе пам’ятати. Звісно, ми не такі прагматичні у своєму забуванні й запам’ятовуванні, як Шерлок Голмс, який, за його власним висловом, старанно забув чимало загальновідомих знань, аби звільнити в пам’яті місце для того, що конче потрібно для професії детектива. До того ж простір пам’яті не ідентичний фізичному просторові. Забуваючи щось, ми не обов’язково звільняємо місце для інших спогадів, а деколи просто послаблюємо власну пам’ять аж до цілковитої нездатності взагалі щось запам’ятати. Амнезія може бути патологією індивідуальної свідомості, а може мати суспільний характер, коли цілі спільноти втрачають історичну пам’ять, а заразом глибинні засади власного існування. Пригадаймо плакат із нагадуванням «Бог є» в селищі Макондо з роману Ґабріеля Ґарсії Маркеса «Сто років самотності». Мешканцям того селища довелося встановити цей плакат, коли вони почали забувати геть усе.

Пам’ять чи забуття завжди зумовлено й забарвлено емоціями. Намагаються забути щось неприємне, прагнуть запам’ятати щось миле. Втім, запам’ятовуючи приємне, я забуваю його відразливі риси, забуваючи огидне, я раптом можу згадати щось привабливе, пов’язане з ним. Суспільна пам’ять часто притлумлює щось надто болісне через часткове забуття минулого.

Пам’ять і забуття мають і суто прагматичний аспект. Кожен чи кожна з нас певною мірою дисциплінує свою пам’ять на кшталт Шерлока Голмса, запам’ятовуючи насамперед те, що, на його чи її власну думку, вкрай важливо для подальшого існування, і забуваючи непотрібні для сьогодення та майбуття моменти минулого досвіду. Соціальний запас знання — це не хаотичне нагромадження всього знаного дотепер, а впорядкований набір релевантних для сьогодення думок, навичок, умінь, рецептів, ритуалів і практик. Причому це впорядкування пам’яті здійснюють у відповідних інститутах відповідальні за це фахівці. Пам’ять кожного настільки історична, наскільки пов’язана з пам’яттю інших. Та ця пов’язаність не може і не має бути безпосередньою. Ми не маємо пам’ятати все принаймні тому, що існують, так би мовити, офіційні місця пам’яті (музеї, меморіали, пам’ятники, які самою назвою виявляють свою питому функцію) та професійні пригадувачі (історики, бібліотекарі, музеєзнавці тощо). Отже, можна сказати, що «добре обізнаний громадянин» має знати не про минуле, а про експертів із минулого, до яких завжди можна звернутися у відповідних інституціях. Одна з головних відмінностей демократичного суспільства від тоталітарного й авторитарного полягає в