Читати книгу - "Аптекар"

Він мав рацію, рана в живіт завше була безнадійною, бо внутрішній крововилив не давав жодних шансів. Мартин втрачав кров і блід на очах. Я був змушений хіба безсило спостерігати за тим, як він покидає цей світ, але заки ще був при пам’яті, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою ціною. Він узяв, мене за руку, стиснув і прошепотів:

— Обіцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тоді він зі зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сідла, і продовжив, затинаючись:

— Там усі мої папери і заповіт стрийка. Там також є трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нікого не було, окрім мене. Скажеш, що ти — то я, Мартин Айрер з Зальцбурга.

Я намагався заперечити і заспокоїти його, але кого я мав заспокоювати — такого самого медика, як і я? Він знав, що помирає, і не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку він мені пропонував, я не міг. Мені здавалося, що то страшний гріх, переймати на себе чуже життя і жити ним, жити цим не своїм життям замість того, хто відійшов, і весь час усвідомлювати, що це не твоє життя, не твоя доля і не твоє щастя, а просто жити і смерть під язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я „Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia“, як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинхель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

— Невідомо, — відказав я. — їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

Незнайомець усміхнувся:

— Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: „Милосердя! Милосердя!“. Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

— Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

— Може, не варто було його убивати? — сказав я. — Міг би вказати нам замовника.

— Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніхсберха, доктор філософії і медицини. А ви хто?

— Ми з Венеції, я…

Але тут випередив мене Мартин:

— Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… — він відсапався і зітхнув: — На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

— Рана й справді така поважна? — запитав лицар.

Я кивнув.

— Живіт.

— Овва! — він похитав головою. — Можна оглянути?

— Ми теж медики, — сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. — Але гляньте й ви.

Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.

— Куля там? — запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. — Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.

Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.

— Дайте щось пити, — попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, — присмачте чимось гарячим мою смерть.

Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.

— Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, — сказав Йоган. — Ви ж бо лікар, і самі знаєте про це.

— Знаю. Але добрий ковток рому — це якраз те, що мені потрібне перед далекою дорогою.

— Не городи дурниць, — втрутився я. — Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

— Зв'яжімо з гілок сани, — сказав Йоган, — покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклі хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене і прошепотів: