Читати книгу - "Чорна дошка"

птах, до неї і вже не випускала, допоки люди не розборонили жінок та не відвели збуджену Параску подалі від зупинки.

— Що це із нею? — запитала Ліда дідуся, а той задумливо потер підборіддя, й, здавалось, у його очах з’явився блиск, який буває, коли хтось стримує сльози.

— Вона все життя шукає свою дитину, — лиш це промовив і більше ніяк не пояснював інцидент на зупинці.

— Так-от, — розповідав дорогою до лікарні дід. — Коли ще Параска не була такою старезною бабою, вона кілька годин провела в приміщенні, де був здичавілий бик.

— Ой! — скрикнула Ліда й затулила рота долонею.

— Але звір її не розтерзав, бо зачепився рогом за огорожу. — Ліда посміхнулась. — І не просто зачепився, а до цього примусила його молода ще тоді Параска Бідова.

— Бідова? — запитала з цікавістю Ліда. — Смішне прізвище.

— Та хіба ж воно смішне? — в Олеся заходили жовна.

— А чого вона звідти не втекла? — поцікавилась Ліда, обнімаючи діда за шию. — І як туди потрапила?

— Про це іншим разом, — сказав, бо саме підходили до лікарні.

Додому бігла попереду дідуся і думала про те, що більш ніколи так довго не стоятиме на тому клятому стільці. Лікар у білому халаті довго масував коліна дівчинки, натирав їх якимсь смердючим мастилом і, прикріпивши дроти в спеціальному кабінеті, пустив тепло крізь ноги. Було лоскотно й приємно лежати на твердій кушетці, тримати при цьому мовчазного діда за руку й дивитись у розумні очі лікаря, який чаклував над її ногами.

— Олесю Мефодійовичу, може, й вас перевіримо? — спитав у діда, а той махнув рукою й сміючись відповів:

— Та що мене перевіряти? Уже не оновиш, що маю, із тим доживатиму. А тих ваших ліків до рота не візьму хоч ти трісни. Он, баба моя взялась якісь пігулки ковтати. Голова боліла, то тепер голова вже не болить…

— От бачите! — зрадів лікар.

— Болять живіт, ноги, і спить погано, — дід розсміявся з власного дотепу, і його сміх підхопив лікар.

Лідочка також сміялась, бо вже могла рухати ніжками і їй хотілось якнайшвидше повернутись додому, аби нарешті з’їсти тих смачних, наліплених нею вареників.

Попри свою суворість, дід любив жарти, але були вони в нього якісь дивні, іноді не зрозумілі молодим. Бувало, чіплявся до найменшого онука Толика, якого зазвичай привозив до села його татко — Петро. Толикове вбрання зазвичай складалось із біленької сорочечки, чорних обрізаних штанців та святкових білих ажурних гольфів. Дід називав цю дивну частину хлопчачого гардеробу — і не шкарпетки, й не панчохи — гольтами, навмисне перекручуючи літери. Малий онук-дошколярик доводив, що це не гольти, а гольфи. Іноді Толик доходив до справжньої істерики й думав про себе, що дідусь зовсім нічого не тямить у сучасному житті.

Дід іноді дозволяв онукам відчути себе більш освіченими й розумними. Ось, наприклад, брав до читання газету «Правда». Аби привернути увагу дітей, голосно питав:

— А де це моя газета «Правда»? Зараз я її відкрию і всеньку правду й прочитаю.

Давав кілька хвилин дітям на те, аби зорієнтуватись та почати спостерігати за ним. Довго кректав, дістаючи зі стосу одну газету, тоді шукав окуляри, які були в нього на чолі, й питав здивовано:

— Де це я подів окуляри, щоб їм добро було?

Діти сміялись та тицяли пальчиками дідові на лоба. Той робив вигляд, що не розуміє, а тоді слушної миті махав різко головою, й окуляри падали йому на перенісся.

— О, ось вони. З неба впали, чи що? — дивився на стелю.

Діти заходились сміхом. А дід слинив демонстративно пальця та починав перегортати газету. Спеціально розвертав її догори дриґом та казав, скрушно хитаючи сивою головою: «Ох, біда яка, знову поїзд перекинувся». Дітлахи бігли дивитись на світлину в газеті, а побачивши, що дід не так її тримає, хором реготали, хапаючись за животи, впевнюючись при цьому, що їхній дідо зовсім неграмотний та відсталий від цивілізації чоловік. Лідочка наважувалась відібрати в діда газету, повернути її правильно, і тоді старий прискіпливо вдивлявся у онуку та гладив її важкою долонею по русявому шовковистому волоссю. Дивився серйозно, мов на єдину свою опору, а вона, зрозумівши нарешті його жарт, і собі починала посміхатись. І між цими двома ніби протягувалась якась незрима ниточка розуміння. Дід казав:

— Є кому. Є кому, — а що саме є кому і не розтлумачував, та ніхто й не допитувався.

Діти зграйкою висипали на подвір’я, бо починався літній дощ і можна було поскакати по двору та покататись на зробленій дідом гойдалці під життєдайною зливою. До височенного клена дід Олесь причепив мотузка, на нього прикріпив дошку, й онуки, а разом з ними й дорослі діти, віддавались лоскотливій невагомості, підлітаючи на гойдалці до розгалуженої крони й хапаючись за листя.

Згодом гойдалки не стало, бо й клен всох. Дерево почало втрачати соки, коли баба Марія, дружина діда, захворіла та злягла. А коли за три місяці її не стало, почало хворіти й умирати дерево… і гойдалка. Діти, що вже не носили гольфів та не були настільки довірливими, аби реагувати на дідові жарти, бо ж повиростали до юнацького віку, галасливою отарою ще кілька років поспіль приїздили в село на канікули. Але проводили час не біля старого, а в компанії сільської молоді — у клубі та на ставку. Згодом, як онуки стали більш-менш самостійними й осіли безвилазно в місті, сини навідувались до батька по черзі раз на тиждень — привозили гостинці та розповідали останні новини.

І ось останнє дідове літо Ліді випало провести біля старого, в селі. Треба було слухати його, як здавалось із висоти її шістнадцяти років, дурнуваті жарти, куховарити, виконувати дідові забаганки щодо збору меду, робити вигляд, що їй весело, а насправді переводити цінний канікулярний час на такі дурниці. «І чому я, а не хтось інший, — сердилась на своїх батьків, які не змогли відвести від рідної єдиної дочки цей дамоклів меч. — Толик би із цим упорався краще. Все одно бомкається без діла». Але Толика дід не кликав. Малий ще, а може, й тому, що двоюрідний брат, як і інші двоюрідні брати, не цікавився дідовими розповідями. І навіть коли він хотів був щось повідати, розвертались та йшли у своїх справах.

***

Приїхала онука до села по обіді в суботу. Від зупинки чвалала вбраним у кучеряві бур’яни нічийним занедбаним городом, тоді вийшла на берег, покружляла між дерев. Присідала й милувалась дрібним квіттям у буйній траві. Виходила на запилюжену дорогу й брела, насолоджуючись тишею. Усе