Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Ми вже пробачили, — сказала бабуся Даздраперма. — Я пробачила. І Олеся, гадаю, теж… Правда ж, Олесю?

— Я… пробачила…

Олеся вимовила це й відчула, що мусила вимовити. Мусила сказати. Але чи пробачила насправді, вона не знала. Не могла збагнути й відчути. Та й чи треба пробачати й за що? За те, що не знала бабусі? Але вона звикла до свого життя, до свого світу, де бабусі не існувало, де мама була сиротою, а тато загинув на афганській війні, коли донька була зовсім-зовсім маленькою. Такою була їхня доля. Їхня з мамою. А тут раптом виявилося, що життя й доля були несправжні. Що справжні життя й долю мама навіщось приховала. Добра, лагідна мама, котра вчила, як жити, як бути чесною у ставленні до себе, до інших, до життя в цілому, раптом виявилася брехухою. Звичайнісінькою брехухою, обманщицею, що не міняло суті справи. Не мі-ня-ло.

«Я сплю, — подумала Олеся. — Сплю і незабаром, дуже скоро, прокинуся, бо вже ранок…»

Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться і підуть на ринок закупити продуктів на вихідні й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарі, пошукають босоніжки на літо для неї, Олесі, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесі… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б і ні, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тоді мама поїде в Італію або Іспанію на заробітки, люди з їхнього міста вже їдуть, мама зітхає, чому вона не молодша, професія в неї хороша, якраз могла б доглядати старих італійців, кваліфіковано, як і належить медсестрі.

Тепер мама нікуди не поїде.

Не поїде, бо хвора, та й раніше не поїхала б, Олеся не відпустила б, хіба вдвох, коли вона закінчить школу. Але мама заперечує: Олесі треба насамперед думати про виш, про освіту, про вищу освіту, про… Про майбутнє! Яке без грошей можна здобути, вибороти тільки знаннями. Міцними.

На щастя, мама перериває потік думок і згадок, мама пробуджує, стирає напівсон у сні, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадує про реальність. Каже, що вони зараз поснідають, поснідають втрьох, вперше поснідають втрьох, це ж урочиста мить, пробує посміхатися мама, зараз вона приготує сніданок. А бабуся може з дороги прийняти душ.

— Дякую, — каже бабуся. — Я вмилася у поїзді.

— Ти мала попередити, що приїдеш, ми б зустріли, ти ж чекала, мабуть, на вокзалі, — дорікнула мама. — Поїзд прибуває на початку сьомої…

— Якби я попередила, то навряд чи й приїхала б, — загадково сказала бабуся.

— Авжеж, мамо…

— А поїзд прибуває о пів на сьому.

— Так, мамо…

«Мама каже до мами, своєї мами, — думає Олеся. — І це таки сон… Бо… Бо сон, інакше й бути не може…»

У тому сні мама питає:

— Що з тобою, Олесю? Тобі погано? Ти спиш?

— Ні, — каже Олеся. — Ходімо снідати.

«У сні ж не снідають?» — каже собі.

Але її персональний сон триває. Нереальне марево, в якому роззявляє пащу їхній старий холодильник — слава богу, він не український, а латвійський, там вміють виготовляти холодильники, які довго служать таким, як вони. У сні з’являються шматок сиру, яйця, добуті з того древнього холодильника.

— Я дещо привезла, — каже бабуся.

Дещо теж сонне — ковбаса, баночка з маринованими помідорами, і баночка оливок, і цукерки, і печиво.

І буде сніданок з вином.

— Хай, я теж вип’ю востаннє з вами, — каже мама Віта й поправляється: — Тобто востаннє сьогодні перед лікарнею, бо ж там не можна буде пити спиртного.

Олеся вже пробувала вино, розбавлене водою, на великі свята — Новий рік, Різдво, Пасху, дні народження, маленький келишок. Манюній, на один-два ковтки. З мамою, в подруг. Там більше — три-чотири, п’ять ковтків. Але теж зовсім небагато. Ледь-ледь. Як і тепер. До того ж пили тільки добре вино — сухе, слабке.

Вино пестить язик — незвично, так ще не бувало. Наче пригортає язика до себе. Просить щось сказати.

І тут Олеся відчуває, ковтнувши, як вино каже: «Біда!»

Виразно, може, почули й мама з бабусею. Біда, інакше бабуся не приїхала б. І мама її не покликала б. Раптом Олеся думає, що до бабусі треба звикати. Звикати? Чому звикати? «А то не треба було пити й ковтка», — каже вино.

Олеся бере в пальці оливку. Здушує. Думає: «Мама двічі брехуха, вона хоче мене обдурити».

І розуміє, що сама вона хоче, щоб мама її дурила. Щоб усе, що сказала мама, було неправдою. А вино обдурює й ніякої біди немає. Є хвороба. Підозра на хворобу, а мама все одно б колись покликала бабусю…

Яке дивне у неї ім’я. І смішне. Даздраперма. Олеся не витримує й прискає.

— Що таке, Олесю? — мама.

— Оливка, — пояснила Олеся. — Я її не так ковтнула. То оливка…

Оливка, а бабуся Даздраперма. Виявляється, бувають і такі імена. Чи Тракторина було б ліпше? А може, Електрина… Ой…

4

Потім була прогулянка містом. До центру Луцька дісталися тролейбусом. Бабусі належало показувати місто, й вони показували.

— На місці цієї площі колись був міський сад, — мама зробила жест рукою, — сад простягався від собору, аж за театр. А тут, навпроти пам’ятника Лесі Українці, — арка, вхід до саду.

— Так, я пам’ятаю, як у далекому сні, — сказала бабуся. — Тоді тут справді був сад і росли великі дерева.

— Ви… Ти теж колись жила в Луцьку? — Олеся.

— Ні, приїжджала до Луцька на нараду медпрацівників, — пояснила бабуся. — У нас була екскурсія містом.

— Бабуся колись працювала на Волині, — пояснила мама, — в молодості.

— Після медучилища, за направленням, — зітхнула бабуся. — Колись, тобто якось, я тобі розповім про це…

Вона вмовкає. Подвійне слово «колись» танцює довкола Олесі й висіває ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися і її, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версією мами. Маминою версією про те, що невідомо хто приніс її, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоїсь прохачки з голодного сходу України, котра залишила дитину в Луцьку. Їхнє прізвище трохи дивне — Косик, але то, Олеся