Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чим же вона займається?
— Вона керує гуртком юних адвокатів. Зараз щодня своїх водить у суди. Слухати процеси.
— Скільки їй років?
— Тринадцять.
— Погане число, — виривається у мене, і я відразу розумію, що на мить відволікся від розмови. Спохвачуюсь: — Але вік хороший. Золотий вік!
16
Київ. Вересень 1983 року. Субота.
За вікном шелестить на листі дощ. Вікно вже давно не мите. У коридорі пологового будинку тиша. Під холодною батареєю стоїть блюдечко з молоком, біля нього спить кошеня. Руде й худе. Товста няня у брудному білому халаті, проходячи мимо, зупиняється, стає навпочіпки та пестить спляче кошеня.
— Бідненьке, — каже вона співчутливо. Потім підводиться і, не звертаючи на мене ніякої уваги, йде.
Глухий крик породіллі долинає звідкись із надр пологового будинку. Я теж у цих надрах, але, судячи з гучності крику, між мною та породіллею двоє-троє дверей чи перегородок. Може, це Світлана?
Я прислухаюся. Знову лунає крик, але крик не голос — важко визначити, кому він належить.
Знову тиша. Кошеня прокинулось і п’є молоко.
Жінка-лікар швидко проходить коридором і зникає за білими дверима. На дверях немає ніякої таблички, отже, й за ними немає нічого конкретного. Просто хтось народжує.
Знову крик, тільки зараз він якийсь інший.
Знову повз мене проходить товста няня. У руках швабра та металеве відро, на якому червоною фарбою написано інвентарний номер.
— Вибачте, — зупиняю її я. — А скільки зазвичай тягнуться пологи?
— Доки не народиться дитина, — відповідає вона і йде.
«Ну добре, будемо чекати», — зітхаю я. Потім думаю, що навіть чвертки кримського портвейну не приніс з собою, щоб відсвяткувати! Дивлюся на годинник, подарований мені тестем перед весіллям. «Ракета», білий метал, хромований браслет. Половина другої ночі.
У коридор виходить жінка-лікар. Її погляд зупиняється на мені.
— Ваша дитина народилася мертвою, — говорить вона таким голосом, ніби я в чомусь винен.
Я розгубився. Я не знаю, що мені робити.
— Хлопчик? Дівчинка? — запитую.
— Хлопчик. Вашу дружину ми залишимо тут на три дні, доки не стягнуться шви. А ви можете йти.
17
Київ. Травень 2015 року.
Генерал Свєтлов міг би бути міністром оборони. Якби був вищим на зріст чи якби я наплював на думку Колі Львовича. Загалом, це і є його думка. Міністр оборони повинен бути помітною постаттю. Саме постаттю, а не особистістю. А генерал Свєтлов — особистість. Але невисока на зріст. Шкода. Він мені цілком відданий.
Він зайшов і стоїть у моєму кабінеті. Очікує, коли я поглядом покажу йому на крісло.
— Сідай, сідай, Валеро! Чаю? Кави?
Він відмовляється. Розкриває шкіряну папку й підводить на мене погляд.
— Я приніс список для операції «Чужі руки». Сімдесят два прізвища. Здебільшого з Москви, але є кілька чоловік із Красноярська, Кронштадта й Пітера. За них — ручаюся. На оборудку зі совістю не підуть.
— А що ти думаєш з приводу їхнього списку?
— Дивні дані. З п’ятдесяти трьох у наявності лише сорок, із цих сорока я головою відповів би за двадцять вісім. Перевірені. Інші?.. — Він знизує плечима. — Добре було б на слизькому не спотикнутися.
— Добро. Залиши цих двадцять вісім, додай ще від себе зо тридцять чоловік і збери їх післязавтра в Пущі-Водиці у нашому санаторії. На одинадцяту ранку, і без зайвих вух. Я під’їду. Але все це тільки між нами.
Свєтлов киває.
За півгодини в мене виникає бажання розім’ятись. Я роблю перед дзеркалом кілька помахів, і мій погляд знову впирається у веснянки, котрі в буквальному розумінні засипали моє обличчя. Зникає всіляке бажання. Виходжу в коридор. У кінці коридора біля східців — наш маленький блок-пост з охороною. Поблизу найближчих дверей копирсається столяр у спецівці. Відгвинчує на дверях табличку. На табличці: «Відділ реєстрації звернень. Гресь Надія Павлівна».
— І що тут буде зараз? — запитую я.
Столяр, виявляється, не почув, як я підійшов. Лякається.
— Я не знаю. Начальник наказав зняти, а повісити іншої не казав.
— А хто твій начальник?
— Микола Львович.
— А де він зараз?
— У себе, але він зайнятий...
«Ах ти хитродум! — думаю я. — Зайнятий?!»
Підіймаюсь у його приймальню на третьому поверсі. Секретарка з-за столу — плиг!
— Я зараз йому скажу! — дзвенить тонкий голос.
— Не треба, я сам йому скажу!
Він розмовляє з двома відвідувачами. Я впізнаю їхні обличчя — депутати. Тільки не пам’ятаю, з чийого вони клану.
— А ну вийдіть на хер! — наказую я, і обидва депутати вислизають. Легко й безшумно, попри свою громіздку статуру.
— У нас усе нормально, — неголосно повідомляє Коля Львович. — Жодних НС. За годину буду доповідати про обстановку...
— А що ти збираєшся розмістити у відділі реєстрації?
— Що, наскаржилася, сука!? — Перелякана посмішка перетворюється на вищир. — Я ж їй не гірше пообіцяв, а ще й телевізор з мікрохвилівкою...
— Залиш Павлівну у спокої. Не скаржилася вона! Просто поясни, що буде в цьому кабінеті!
Коля Львович перевів дух. Зосередився.
— З вами ж неможливо спокійно розмовляти, пане президенте! А нам потрібно зо дві години, щоб я все роз’яснив.
— Добре. Перенось зустріч із послом Ізраїлю на завтра, і чекаю на тебе за півгодини в себе. Та доповідь про обстановку не забудь!
Розвертаючись, я бачив, як зблід Коля Львович. Не можу й не хочу приховувати той факт, що його переляканий та схвильований вигляд викликав у мене задоволення. Частіше б він блід!
18
Київ. Вересень 1983 року. Неділя. Ніч.
Дощ шелестить на листі. Усе розмите. I під ногами, і перед очима. Усюди осінь, навіть усередині мене. Я, батько, який не став батьком, плетуся уздовж дороги додому. Зморена байдужість раптом поступилася місцем сльозам. Сльози стоять у очах, ніби через солідарність до осіннього дощу.
Я звертаю на Туполєва. Розмитий жовтий колір ліхтарів і точнісінько такі самі жовті очі автофар — ось і все освітлення цієї ночі.
Над овочевою фабрикою — легка заграва тепличного люмінесцентного світла. Біля воріт фабрики на поваленому ліхтарному стовпі хтось сидить. Я підходжу ближче і вловлюю неголосне ритмічне схлипування.
Присідаю напочіпки й зазираю в обличчя, що змореним соняшником схилилося до землі.
— Тобі погано? — запитую.
— Дуже погано! — відповідає молодий дівочий голос. — Мене з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.