Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

що він загинув невдовзі після тої пригоди з дикими свиньми. І кінець його, запевне, був дочасний. Батько був у розквіті віку й міг померти тільки смертю наглою і не своєю. Але я не знаю, коли та як він загинув. Чи він утопився в річці, чи його поглинув якийсь полоз, чи він потрапив у черево до Гострозуба, старого тигра, — мені невідомо. Бо я пам’ятаю тільки те, що бачив за тих прадавніх часів на свої очі. Коли мати й знала щось про батьків загин, то ніколи мені не розповідала. Гадаю, що їй і слів бракувало таке розповісти. Либонь, за тих часів увесь словник наших предків налічував із тридцять чи сорок згуків — кажу згуків, а не слів, бо то таки були просто згуки, не іменники й не дієслова, без твердого значення, відтінюваного прикметниками та прислівниками, бо цих знарядь мови ще не було винайдено. Натомість ми відтінювали значення своїх згуків вимовою — голоснішою чи тихішою, товстішою чи тоншою, шпаркішою чи протяглішою.

Дієвідмінювання так само не було. Чи йдеться про теперішнє, чи про минуле, здогадувалися з усієї «розповіді». Говорили ми тільки про конкретне, бо тільки конкретними образами думали. Багато важила міміка. Щонайпростіша абстракція не була нам приступна, а як і виникала у кого в голові, то виповісти її іншим бувало дуже важко, бо згуків бракувало, доводилось виходити за межі наявного «словника». Вигадати новий згук — то інші ж однаково не зрозуміють; мусили, отже, по змозі показувати свою думку на мигах, водночас настирливо вимовляючи знов і знов той новий згук.

Отак розвивалася мова. Ті небагато згуків, що ними ми володіли, давали змогу нашій думці забігати трохи далі за їхнє значення; а тоді виникала потреба нових згуків, щоб ними виповісти нову думку. Часом, правда, ми забігали помислом аж задалеко, сягали навіть абстракцій — неясних, звісно, — і висловити їх було зовсім ніяк. Мова-бо розвивалася не швидко.

О, повірте мені, ми були тоді вкрай примітивні. Проте знали багато такого, чого не знаємо тепер. Ми вміли рухати вухами, нашорошувати або прищулювати їх, уміли чухати собі спину між лопатками, шпурляти каміння ногами — я сам часто так робив, — або, випроставши ноги в колінах, нахилитися вперед і торкнутися землі не пальцями, а ліктями. А дерти пташині гнізда — хай би тільки хлопчаки двадцятого сторіччя подивились на нас! Тільки що ми не збирали яєць у колекції. Ми їх поїдали.

Пригадую… Але я забігаю вперед. Спершу треба розповісти вам про Клаповуха й наше з ним товаришування. Я відбився від матері ще зовсім малим — може, через те, що після батькової смерті вона спарувалася з іншим. У мене небагато згадок про нього, та й ті, що збереглися, не дуже приємні. Він був легкодумний, без ніякої поважності. І занадто балакливий. Навіть і тепер, на саму згадку, його безугавне джерготіння дратує мене. Його розум був надто непослідовний, щоби міг він держатися довго якоїсь мети. Мавпи у клітках зоопарку завжди нагадують мені його. Він був дуже мавпуватий — це найкраще визначення, що я можу йому дати.

Мене він зненавидів відразу, і я незабаром навчився боятись і його самого, і його зловорожих каверз. Зобачивши його, я завше втікав і тулився до матері. Але, більшаючи, я неминуче мусив часом відходити від неї, і то щораз далі. Цього тільки й чекав Джерготун. (Треба вам пояснити, що тоді ми жадних імен не мали; то я вже сам задля зручності подавав імення тим одноплемінцям, з ким стикався ближче. «Джерготун» — це найвідповідніше ймення для мого любого вітчима. Себе я назвав Зубанем, бо мав великі кли-ваки).

Та повернімось до Джерготуна. Він весь час допікав мені, щипав, стусав, а часом був і не від того, щоб куснути мене. Мати не раз утручалася, і любо було дивитись, як шерсть із нього летіла жмутами. Але виходила з усього безупинна родинна гризня, і я був той маслак, за який гризуться.

Так, моє домашнє життя було не дуже щасливе. Я всміхаюся сам до себе, пишучи цю фразу. Домашнє життя! Ніби я справді мав дім у теперішньому розумінні цього слова. «Мій дім» — це тільки асоціація, а не житло. Не в домі я жив, а в материному догляді. А мати моя жила абиде — звісно, ніколи не залишаючись на землі на ніч.

Мати була дуже консервативна. Вона ще трималася дерев. Поступовніші з-поміж нашого Плем’я жили вже в печерах, що над річкою. Мати ж була дуже обережна й не любила нового. їй гаразд було й на деревах. Ми, звісно, мали своє дерево, де звичайно ночували; а коли ніч постигала нас десь далеко, то доводилося спати на першому-ліпшому. На нашому дереві, в розсошині між двох гілляк, було зроблено ніби поміст із пагілля та витких рослин. Він скидався на велике пташине гніздо, тільки куди грубше звите, але мав одну відміну, якої я не бачив ніколи в пташиних гніздах, а саме — накриття; звісно, накриття не таке, як будують тепер люди, хоч би навіть найпримітивніші дикуни. Воно було неоковирніше за найнеоковирніші витвори рук людських — цебто рук сучасної людини. Просто стулене сяк-так. У розсошині нашого дерева накладено купу сухого пагілля та хмизу. Ближчі чотири чи п’ять менших розсіх підтримували, так би мовити, крокви — жердини десь із цаль завгрубшки. Зверху на них знов же накидано абияк купу сухого гілля та хмизу. Просто накидано, а не накладено з похилом, щоб збігала вода. В рясний дощ воно дуже текло.

Отже, таки вернімося до Джерготуна. Через нього материне й моє домашнє життя стало нестерпуче; під домашнім життям я розумію не життя у вогкому кублі, а просто наше спільне життя на дереві. Він доїдав мені з великою зазлістю. То було єдине діло, про яке він міг пам’ятати довше, ніж п’ять хвилин уряд. А як я більшав, то мати щодалі боронила мене менш завзято. Може, через оті нескінченні сварки з Джерготуном я й став матері за тягар. Та хай там як, а жилося мені що день, то гірше. Отож я невдовзі сам, своєю волею подався б геть, але мені не судилося вчинити таке самохіть. Поки я надумався, мене впрост викинуто з дому. Таки викинуто.

Нагода ця трапилася Джерготунові, коли якось я лишивсь у кублі сам. Вони з матір’ю пішли разом на болото, до чорниць. Певне, він те надумав раніш, бо незабаром я почув, як він вертається сам, ревучи